Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський

Під самим лісом, між селом Літинкою та Манастирком була циганська оселя з яких 50 буд-землянок. Я обговорив справу з їхніми головами родів і вони згодились нас переховувати і не видавати владі, їхні землянки зимою завіяні снігом. Цигани займалися ремеслом — виробом деревяних ложок, макогонів і т. п. Циганки ходили по селах і міняли свої вироби на продукти. Часто давали ми циганкам доручення заходити до рідні повстанців та заможних селян за продуктами для нас.

Козаки жартували, що то був наш рухомий обоз. Цигани дотримували таємниці із страху перед нами. Бувало, що большевики проїздили поблизу й не завважували землянок у снігу, коли з них не курився дим. У кожному курені жило 2—З козаків серед циган. Дров цигани мали багато, то нам було тепло. Кількох молодих циганських хлопців конче хотіли піти до мого повстанчого відділу добровольцями. Я прийняв на весну лише одного. Циганські дівчата позалюблювались у деяких козаків серед циган. До мене цигани прийшли за порадою, що робити, бо їхні доні сохнуть і нічого не роблять. Таких дівчат було чотири. Мусів їх я одного дня зібрати й сказав, щоб викинули дурійку з голови, бо козаки з ними женитись не будуть, та й вони до сільської господарки не надаються. Своїм „серцеїдам" наказав, щоб не псували взаємин між нами й представниками циганських родин, бо кожний циган дуже мстивий, коли йому збаламутити його доню.

Козаки внесли проєкт, щоб ми набрали в Лознянській цукроварні цукру і роздавали селянам за харчі, які вже мали і які ще будемо мати. Буряковий сезон уже на закінченні й цукор большевики хочуть забрати до стащї Комарівці та розвезти для свого війська. Думка була добра, бо ж що іншого дамо селянам? Грошей не маємо, мануфактурних виробів трудно здобути, горілки також. Висилаю своїх звідунів у село Лозин. Є там сотня піших большевиків в охороні цукроварні. З ними дамо собі легко раду. Готуємось до нападу. Підбираємо із сіл довірених на підводи, щоб навантажений цукор зразу розвезти по селах і поділити між селян, які нам помагали. Підпроваджую своїх козаків із кількома драбинами під цегляну огорожу цукроварні. Перелазимо. Вже ми всі на терені цукроварні. Світить ясно електричне світло. На брамах, вїздовій і виїздовій, стоїть по два большевики. Біля цукроварні й у цукроварні рух, бо вона працює повною парою. Мої групи пішли із своїми завданнями: одні — обеззброювати залогу, інші — опанувати управу та електрівню, щоб вилучити світло, ще інші — скрадаються до вартових. Зачався бій на подвірї цукроварні. Большевики не злякались, як звичайно бувало, а відстрілюються. Мої групи якось то не дуже енергійно атакують Біля дирекції цукроварні чотовий Осадчук, коли хотів обеззброїти двох вартових на ґанку, дістав сильний постріл та відразу повалився. Це деморалізує цілу його чоту. Я підбігаю і двома ручними гранатами раню червоних та опановую чоту Осадчука. Йду з нею далі; атакуємо гранатами касарню, в якій бороняться червоні. Після гранат вони перестали стріляти. Розганяємо всіх большевиків із інших опорних пунктів на площі й серед будинків. Збираю всіх козаків та атакуємо знову касарню, звідкіля впало декілька стрілів. Будинку касарні ми не здобули. Світло вилучене. Залишаю одну чоту пильнувати касарню, перевязуємо Осадчука, відчиняємо брами, вїздять сани і з магазину беремо по 4–5 метрів цукру на 50 фірманок. На одні сани поклали раненого Осадчука. Большевиків вбито й ранено 16. Опісля, не кваплячись, виїздимо з цукроварні.

В цій нічній акції я відчув, що забракло мені моєї „гвардії" з О. Грабарчуком із числа тих 20 козаків, що пішли з ним, кожний міг бути провідником ударної групи, в нічних сутичках мали вони досвід, уміли битись серед будинків і т. Інше. Я був невдоволений із нападу та своїх козаків: півзасобами в нападі, в атаку на ворога не воюється. Шкода мені було досвідченого поручника Осадчука. Висилаю його з Сахнів із довіреними людьми до Кусиковець під опіку родини; додаю їй 2 мішки Цукру. Решту цукру я розділив по цілім районі та ще й нашим циганам привіз на всі їхні родини й для нас. Візникам наказав тайком поділити цукор на тих, які нам помагали. Різні скупарі, страхопуди й родини симпатизуючих із „товаришами" не повинні нічого знати. Трудно заховати таємницю серед селян і сільського жіноцтва та дітей, але нехай учаться. Будуть бовтати й ляпати язиками — то матимуть ревізії большевиків, арешти й конфіскати майна.

Щоб мати можливість поговорити з усіми козаками, я їх забрав у ліс і при вогнищах довго балакав про всі болючі наші справи. Докладно заналізував деякі моменти бою в Лознах, окремо підкресливши трусливість, нерішучість і несолідарність козаків. Загрозив, що в будучій акції особисто буду стріляти тих, які будуть ховатися поза спину других, замість бити ворога разом, підтримуючи один одного. Козаків Ониська Грабарчука я виробив на добрих боєвиків; такими всі мусять бути, бо пощо я буду водити, як квочка курчат безпомічних і безрадних типів, що одного дня мене зрадять, або втечуть? Не треба соток козаків, щоб перезимувати. Не кількість важна, а якість. Кожного скниру, труса нажену на чотири вітри.

Потім відкликав до себе сотника Добровольського. Кажу йому, що він себе держить, не як сотенний і старшина, а як останній козак „замухришка". Не бачу зацікавлення Добровольського козаками. Не дає він із себе їм ні крихотки свого серця та душі, тому не має авторитету. Коли він балакав із козаками, мав якийсь виклад, давав пораду, ставив свої вимоги? Вже три місяці обсервую Добровольського. Переспить, наїсться, сидить ізбоку й мовчить, але завсіли тримається мене й Ковбасюка. Ніколи варти не провірить. не сконтролює козаків, як вони розміщені, чи мають їжу, набої, з якім стані їхня зброя, одяги, який їх моральний настрій. Не той добрий старшина, шо по касарнянім подвірї і в лякерах та блискучих ґудзиках походжає, а той має право на рангу, який потрапить імпонувати масі, має вроджені здібності провідника, енергію, зацікавлення, волю й характер. Козаки казали, шо пан сотник має в Літині наречену, давно її не бачив, заскучав за нею, як чорт за сухою вербою, та тому й сумує. Того дня я Добровольського звільнив із сотенного команданта, а на його місце призначив підстаршину Рароту.

Так помалу, день за днем, доходив до кінця грудень 1921 р., а з ним старівся 1921 рік,