Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Обшуки в селі тривали майже цілий день. Я із зброєю заховався глибоко в снопи в клуні й сидів із тією думкою, що коли большевики прийдуть, викинуть снопи й мене між ними побачать, то ручними гранатами розжену їх, покроплю з кріса та револьверів, сяду на свого коня в саду й нехай споминають, як мене звали. Правда, вдовиця з донькою й дві жінки — дружина з товаришкою, мусять втекти до сусідів, щоб не було з ними потім зле, коли я зникну.
Але сталося таке: Мій спутаний кінь перед вечором сам вискочив із саду й поскакав у напрямку ліса. Большевицька стежа побачила, що то не селянський кінь, а верховий. Мого коня червоні забрали і привели до села. Підстрілений нами б. козак, який із іншими їхав на амнестію, був серед большевиків як агент винницької ЧК.
Він пізнав відразу мого коня. Большевики зраділи, осідлали його й почали робити з ним вольтижерку на різні скоки. Особливо дивувались, коли кінь перескакував без труду 2 м. ворота, плоти, рови 4–5 м. широкі. Коня назвали „Отаманом" і так ним зааферувались, що більше не робили ревізій. І дурні, бо висновок мусів бути такий: коли мій кінь тут, то й я десь недалеко: звідки кінь вийшов у поле, звідти треба було починати розшуки. Цього не сталося і перед вечером червоні виїхали з села робити пошукування на Слобідці, хуторах і Кипоровім Ярі. Були то 9-ий і 10-й кінні полки червоного козацтва в асисті Губчека з Винниці. Кінь мій попав до 10-го кінного полку. Шкода мені було вірного, бойового товариша, бо такого коня я не мав ані перед тим, ані після того. В цілім 1-ім кіннім корпусі черв. козацтва не було такого швидкого коня, щоб брав такі теренові перешкоди.
Кінь — конем, а голова на плечах залишилася, щоб думати, що дальше робити, Вечером пішли ми всі троє до Голосківського Майдану. Там жила молода вдова Антонина Мельник — моя двоюрідна сестра. Вона два роки тому вийшла заміж за заможнього „кулака", який по році помер. Приходимо. Думав, що Антонина зможе дві жінки в себе затримати на довший час, однак вона почала відмовлятися різними небезпеками. 1 дійсно, коли я, Маруся й Леся сиділи в засторонку на сіні, заїхало на подвіря 6-х большевиків. Мені могло видатись, що це по мене, але вони шукали „шаматьи" і коней погодувать. Два із них вилізли на драбину і почали скидати на тік сіно, а тому, що засторонок був темний, нас не завважили й не бачили двох револьверових дул спрямованих на себе: ніколи вони хіба не були так близькі смерти, як у той момент.
По якійсь годині червоні відїхали. Маруся й Леся були під вражінням большевиків, а Антоніна — так само. Тому я не настоював, щоб їх залишати в неї. Пізніше я довідався, що причиною відмови не були большевики, які тоді випадково приїхали, й не різні інші справи, лише залицяння молодого семінариста Костя Мельника до моєї шановної кузинки…
Увечері вибираємося в дальшу подорож. Накрапує дощ, болото, але йти мусимо.
Знаними стежками дійшли ми до с. Літинки, зробивши добрих 18 км вночі. Тут я залишив дружину в місцевого священника, а Лесю у інтелігентного селянина, члена повстанцької організації. Коли позбувся клопоту з „бабами", то почав шукати за відділом повстанців, що ними проводив сотник Ковбасюк. Другого вечора я вже був у товаристві б. шепелівців. Особливо зрадів сот. Ковбасюк. Зустріч наступила в величезних садах з лісом — на захід села. Тут було багато пасік і повстанці перебували в бджільниках, групами по 20 душ.
Я побажав бачити всіх повстанців, однак треба було ждати до ранку, поки повстанці не вернулись із села, де перебували у родичів, знайомих і дівчат та самотніх молодиць. Біля мене зібралось душ 25 козаків, які розпалили в долині, біля куреня, малесеньке багаття.
Я був змучений і ліг спати. Над ранком з осіннього туману почали випливати людські постаті з рушницями і без них та сідати біля нас. Назбиралось козаків душ 75.
Я одразу почав з ними балачки. Підкреслив їм, що бачу серед них слабу дисципліну, якою вони не можуть похвалитися. Військом їх назвати не можна. Ходять одинцем, без зброї, мають якісь свої окремі криївки, жінок, дівчат. Вже місяць товчуться на однім місці. Маю вражіння, що червоні ждуть морозів, снігу і тоді одного разу їх заскочать і всіх винищать. Не дивуюсь, що так є, бо козаки були без „голови" та твердої руки. Попередній їх начальник відійшов за кордон, а до сотника Ковбасюка вони ще не привикли та і сотник, видко, не хоче мати чевсти ними командувати, коли на них надивився ще за от. Шепеля. Я інша людина. Люблю карність, добру організацію відділу на регулярних підставах, про все абсолютно хочу знати; про ревізії, арешти, розстріли рішаю тільки я. Непослух караю смертю. В справах тактичних, у справах бою, відвороту, нападу також рішаю я. Втеча з поля бою, дезерція з відділу загрозує розстрілом. Коншахти з комуністами, з „чека" беру за зраду, за яку ждатимуть муки і ганебна смерть. Тіло кожного зрадника рознесуть звірі і птахи. Я не з тих отаманів, яких банда вяже й віддає в руки червоним катам, щоб у цей спосіб себе рятувати, бо я всюди маю своїх агентів серед совітських установ та війська. По перше про всякі злі заміри я знатиму, а по друге, що це не є рятунок для здеморалізованих повстанців. Я знаю приклади, коли повстанці продали свого отамана, якого червоні замучили, а по кількох днях перенищили всіх повстанців, бо не стало отамана, то не потрібною стали червоним і решта козаків. Чейже відомо, що окупант нищить одними других за шматок гнилої ковбаси, щоб самому було спокійно панувати. Ви присилали до мене, щоб я обняв над вами командування. Я маю кінних людей, а ви — піші. Мої люди мені віддані, а ви знали „козацьку" вольність за Шепеля, коли можна було пити без міри, жида зарізати, чи ограбити без відома отамана. У мене нічого подібного не буде, коли я буду вашим начальником. Отже знаете мій підхід до справи взагалі і добре надумайтесь перед тим, як мені підпорядкуєтесь.
