Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський

Куди вони тепер поїхали? На Київщину? Чому ж мені нічого не сказали? Я раніш їм казав, що вони у мене можуть бути тимчасово, а як захочуть відїхати всі, чи хтось із них, то треба мені сказати про це. Ці типи стали, видно зрадниками і їдуть до Винниці на амністію. Тому негайно дав наказ їхати за ними по слідах, які залишали вкрадені ними коні, що були вийнятково ковані японськими, круглими ухналями. Сліди в терені ми так вміли розпізнавати, як ковбої.

Дезертири відїхали 3–4 години тому — значить ріки Бога ще не встигли переїхати і вдень не поїдуть, бо червоні їх можуть спіткати, арештувати й ніхто їм не повірив би, що вони щиро їхали зголоситись у черезвичайці. Їм треба їхати вночі, а на ранок бути у Винниці. В своїй окрузі, київській, вони не мали значіння, але у Винниці могли про нас, повстанців, дати багато цікавих інформацій. Козаків я не обвинувачував, але хорунжого уважав за першого виновника.

Сліди ведуть у напрямі Музякова. В 4-ох км. Від нього, біля хати старого дідуся-лісника, я зауважив кілька відтятих шаблею галузок, з яких іде сік. Сліди по дорозі урвалися і ведуть у густі грабові корчі. Через дорогу є розтрушене сіно в ті самі грабові корчі.

Ми тихенько злазимо з коней: є нас 15 козаків, бо решту я залишив іззаду. Йдемо напоготові в корчі. Приходимо 100 — 120 кроків і бачимо трьох коней. Це наші коні.

Підкрадаємось. Хорунжий і козаки нас почули й вхопилися за зброю. Падають наші стріли. Котрийсь із моїх козаків кладе стрілом чудову кобилу. Бачимо, що мої зрадники не піддадуться. Стріляю в груди хорунжого, який падає. Хтось забиває одного козака, а другий дістає рану в руку, випускає зброю з неї і втікає в корчі. Козаки женуться за ним, але зрадник утік і його не зловили. Хорунжий кліпає очима, пробує підвестись на лікті. Сильним ударом кріса по голові кінчаю з ним і дострілюю ранену в хребет кобилу. Забираємо з собою двох коней і їдемо назад. Лісникові нічого не кажу, щоб він закопав два людські трупи і один кінський Нехай зрадників вовки й лиси розтягають!

Приїздимо всі знову на Кипорів Яр. Збираю козаків і кажу їм, яка доля стрінула зрадливі душі. Станеться так із кожним, хто посміє так зробити.

Проте ми дали можливість одному з них втекти. Напевно він ранений в руку, бо випустив зброю, вхопився за руку й, утікаючи, значив свої сліди кровю. Ця втеча безпечно відібється на наших родичах. Тому негайно треба попередити родини й знайомих, щоб приготовилися до гостини винницької ЧК.

Мені доносять, що був якийсь чоловік на слобідських хуторах від козаків із району Літинки. Там тепер є до 70–80 козаків- шепелівців.

Читаю записку, писану й підписану сотником Ковбасюком, якого я пізнав у відділі Шепеля. Ковбасюк пише, що от. Шепель покинув їх усіх і невідомо, де є тепер, а козаків починає одинцем ловити ЧК. Сотник Ковбасюк згуртував усіх шепелівців, але його починають переслідувати совітські відділи. Він сам не почувається на силах кермувати тими козаками й вести із ними боротьбу проти червоних. Отаман Шепель залишив кількох старшин: три із них десь відійшли, а з відділом є він та ще один сотник із Літина — Добровольський. При кінці сотник Ковбасюк зазначує, що він не може залишати козаків, бо йому не дозволяє на це його моральне почуття. За кордон він не хоче йти, а додому, на Брацлавщину, нема йому чого вертатися. Він щиро мене просить узяти всіх отих шепелівців під свою команду.

Посланець, що приніс листа, відійшов і казав, що ще раз прийде до того самого селянина, що доручив Ковбасюків лист. Я почав думати над цією цілою історією. Бачу, що тут засідки, чи провокації нема ніякої. Шкода мені стало людей, але в обличчі скорої зими із своєю власною півсотнею людей важко буде зимувати, а тут ще майже сотня людей. 80 шепелівців та моїх 47 козаків — разом 127 душ. Мої козаки принаймні взуті й одягнені, а ті зовсім голі й босі. Та що буде, те буде — мушу цих людей і 2-ох старшин особисто бачити. Зорієнтуюся на місці, яка буде моя постанова.

Подаю це до відома козакам. І вони, бачу, мають настрій невеселий, бо осіння пора дошкулює людям і коням. Козак Онисько Грабарчук і ще кілька інших подають думку, що під цю пору краще ховатись пішо, як воювати кінно, тому варто сховати коней. Тим більше, що до нас долучаються піші шепелівці, а піші й кінні зле співпрацюють. Видко, що акції з-за кордону вже не буде, тому треба приготовлятись на зимові кватири.

Козаки мають дещо рацію. Їхати до шепелівців я міг би лише сам із козаками, а тут треба думати про перенесення в інше місце сопинської вчительки й моєї дружини. Адже той ранений зрадник є вже мабуть у Винниці і в цих днях напевно завітає з ЧК в наш район. Він знає досить багато місць нашого перебування і місце, де тепер є Леся і Маруся. Від них я довідався, що їхня господиня вже всіми способами висловлює своє незадоволення, якого причиною є страх.

Отож роблю так: Ониська Грабарчука і Василя Харка лишаю в районі Слобідки-Брусленова, а замість козака Лиха в район Хмельника посилаю 10 козаків із козаком Максимом. Ті козаки давно вже не бачились зі своїми родичами. Щодо заховання коней даю вільну руку: де вони заховають коні й сідла і як це зроблять — їхнє діло.

Вечером беру свого коня — Каштана, забираю дружину і її товаришку та йдемо до села Брусленова. Тут, під селом, на хуторі однієї вдови ми затримались переднювати, щоб на другий день іти далі до с. Майдан Голоський. Коня я пустив у садок пастись, а ми розташувалися в клуні. Вбігає донька вдовиці й каже, що ціле село Брусленів оточене червоною кіннотою і в селі роблять обшук. Червоні викидають снопи з клунь,