Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Взяв голос сотник Ковбасюк. Говорив, шо хочуть усі, щоб був їхнім командантом такий чоловік, із такими осадами, як я. Говорило опісля кілька поважніших і відважніших козакін. Їхні промови мали одно мотто: підпорядкованість повна і вираз подяки мені, що я їх пригортаю до себе на життя і смерть.
Слова були гарні, а побачимо, які будуть діла. Це ж відомо, що українці, — будуть це політики, діячі, старшини чи козаки, мають певний церемоніял в промовах, але говорять багато і без ладу, та переконання, як папуги. Ніхто не думає пізніше своїх слів дотримати. Прийдуть якісь обставини, які виправдають пустомельство. Я дивився на козаків, слухав їх слів, але знав, що в твердім нашім житті найскорше заломаються якраз ті красномовні ефектовці, а найдовше витримають понурі „мовчки", у яких лише очі блищали вогнем, коли я говорив.
Повідомляю, що згоджуюся прийняти їх до свого відділу. Сотника Ковбасюка призначую своїм адютантом. Він в моїм імені від сьогодні виступає і дає накази. Сотника Добровольського назначаю командантом сотні, а кількох старших козаків призначаю чотовими. Сам мушу на 2–3 дні відійти в справах орґанізаіційних; опісля доберусь до козаків і з ними прибуду в цей район з винницького повіту. Тоді наступить зміна в організації і будемо зимувати всі разом, але пішо.
Даю вказівки всім комендантам щодо зміни місць перебування, забороняю ходити одинцем і без зброї, налягаю на дотримання таємниці, при тому кажу вистерігатися жінок і п’янства. Було це на початку місяця жовтня 1921 р.
День перебули ми спокійно, хоча большевицькі стежі були аж в с. Літинці. Вечором я наказав приготувати підводу з довіреним чоловіком і поїхав на Кипорів Яр, відлеглий від села Літинки до 40 км. В селі Івчі, Кожухові, Кусиківцях та Миколаївці стояли большевики. Я поїхав попри Кусиківці — Івзу, повз Миколаївку і через Нолоский Майдан добрався до с. Слобідки та Купорового Яру. В часі моєї неприсутности большевики, керовані амністованим б. моїм козаком, накоїли багато лиха. Під м. Сандраками червоні вислідили хмельницьких козаків, з яких 6 втекло з кола оточення, а 4-ох разом із Максимом большевики большевики застукали в одній хаті. Козаки бились до останнього набоя, забили і поранили до 50 душ червоних. Нарешті удалось червоним підпалити хату. І тоді мої козаки відбивались, будучи раненими. З кількох розмов стало відомим, що останнім загинув козак Максим Горбовський, який вибігши з хати, що догорала, голосно крикнув: „Дивіться червоні кати, як козак вмирає!" І стрілом в рот позбавив себе життя.
Большовицький комендант наказав витягнути трупи 3-ох козаків із хати, що мала завалитись і видав розпорядження поховати всіх 4-ох на цвинтарі, як героїв: „Вони згинули смертю хоробрих вояків і їм належиться пошана" — сказав червоний командир…
Ониська Грабарчука, В. Хорка та М. Лиха большевики цілий час гонили по лісі. На хуторах позабирали їхні коні і сідла. До селян відносилися досить жорстоко — били, грабили і навіть жінок і дівчат насилували. Особливо лютим був мій б. козак з села Галалаїв. Він носив руку на перевязці і всюди показував, де ми перебували, хто їсти давав, хто коня напував. Всі наші прихильники були в розпуці. Ледве я знайшов своїх козаків. Вони ховались по стодолах на хуторах під с. Миколаївкою. Підводу я відіслав зі Слобідки до Літники. Сиджу з козаками. Бачу їх сумні і змучені обличчя. Козак Патлай каже, що його старший брат — лісник, став агентом ЧК, під впливом своєї жінки і не дає нікому спокою. Він був лісником на Кипоровім Яру, на який тепер не можна показатись, бо будуть там червоні вже по кількох годинах. У стодолі старшого Патлая забрали червоні коня Ониська і його брата. Козак Патлай просить мене, щоб я його з кількома козаками відпустив додому. Я згодився. Вечером приходить молодий Патлай з козаками, сів і гірко заплакав. Питаю козаків, що сталося? Вони оповідають, що були в домі старшого Патлая — лісника в білий день і зловили його. Молодий Патлай з револьвера застрілив свого рідного старшого брата за зраду із словами: „Хай нас Бог розсудить! Ти нас зрадив і брата зрадив, тому гинь!" А своїй братовій наказав виїхати з майном і дітьми до свого батька. Після застрілення брата Патлай плакав цілу дорогу і ще плаче. Так було: суворий суд і суворий присуд, бо такий час ми переживали, коли ідея стояла понад родинні звязки.
Решти козаків з групи Максима Горбового не було. Перебули ми ще цілу добу, щоб переждати дощ та лісами на Педоси — Зіновійці—Дяківці подались в район Літинецького Майдану. Тут я довідався, що в Літинці спокійно, большевиків нема. Вечером навязав контакт з сот. Ковбасюком і ми прибули до решти козаків. Зо мною прийшло 38 козаків, а „шепелівців" було 82. Отож є 120 душ, які від сьогодні будуть разом зо мною. Стан їх буде то більший то менший, але понад 100 осіб треба буде дозброїти, одягти, годувати.
Прийшла мені думка робити по селах „парастаси". Селяни заріжуть бика, наварять капусти і т. Ін., запросять для виду кількох дідів, а вечером ми приходимо на „правдиву вечерю".
Вже і приморозки осінні беруть, а тут зза кордону нічого не чути.
Одного разу до с. Літинки вїхало кількох большевицьких вершників. Вони були видно вислані на стежу. Швидко побачили двох озброєних людей та почали за ними гнатися. Козаки, втікаючи, прибігли на край села, де ми стояли. Червоні вершники почали до них стріляти. Беру особисто найкращих 10-ох стрільців, роблю засідку і так ждемо на червоних між двома забудованнями. Над'їздить їх 5, шукають очима, куди могли втекти повстанці. Кілька стрілів і пятеро червоних валиться з коней. Закопуємо їх в глиниську, ловимо коней і заховуємо. На щастя більше большевиків у селі не було, тому зникнення червоних до часу залишиться таємницею.
По кількох днях вїхав до села дивізіон совітської кінноти. Старшини розмістилися у священика у парохіяльнім домі та почали до товариства запрошувати доньку пан отця та мою дружину. Як могли, так викручувались молоді жінки, але це ще більше дразнило старшин. Про Марусю вже почали питати, хто й звідки вона й чого така горда, що нехтує їхнім товариством. Один молодий старшина з Астрахані, синок священика — москаля, закохався в донці священика до шалу.
