Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Пізніше, в 1922 році я довідався про долю Шепеля і його „штабу", бо довго нічого не знав. Отож от. Шепель і Паньковецькі зайшли ще тієї ночі, як розпустили свій відділ, до села Вонячина, Це їхнє родинне село… Тут Шепель узяв у свого батька, якого пізніше розстріляли большевики, калитку з золотими грішми. З Вонячина відійшов штаб до с. Кусиковець, де задержвся в лозах при підтримці підхорунжого Осадчука. На прощання всі випили і пішли на захід.
В дорозі за м. Летичевом Федір Паньковецький, напевно за згодою решти Паньковецьких, напав на от. Шепеля і вбив його. Потім він відрізав Шепелелі голову, з якою прийшов до повітової летичівської чека з „вещественним доказательством" за амнестію. Чи амнестіювали червоні Ф. Паньковецького і як дового він ходив серед них — не знаю. Треба сподіватись, що невинна панночка, яка була з ними, поділила долю Шепеля.
Решта братів Паньковецьких перейшла до Польщі, де проживала в таборі інтернованих у м. Каліші. Серед інтернованих старшин і козаків у Каліші та Щипьорно вони пускали чутки, що от. Шепеля „замордував" отаман Орел-Гальчевський, немов за те, що в свій час Шепель обеззброїв його відділ. Ті чутки були асекураціею „на випадок слідства", щоб відвернути увагу віл самих Паньковецьких. Маю багато свідків серед колишніх козаків, — шепелівців, які чули інформації про смерть Шепеля від большевицького комісара з м. Летичева. Для нас це тоді була ревеляція. Брати Паньковецькі десь розвіялись по світі. Ті брехні Паньковецьких викликали неслушний до от. Орла жаль дружини і матері Шепеля, які тоді перебували в таборі. Врешті мав я відомість, що Іван Паньковецький у Польщі, коли виїхав з табору інтернованих, став агентом політичної польської поліції в Катовицях. Ця праця якраз відповідала його психічній структурі.
Самоліквідація відділу Шепеля у вересні 1921 року викликала в моїй душі прикрість. Чому одиниці його проводу позаломлювались?
Заломання Шепеля викликало в мої вдачі ще більший гарт і завзяття: я рішив таки далі боротись і сказав собі, що при ніяких обставинах не заломлюсь! Ще можна боротись, хоч уже осінні дощі перепадають Треба тільки підійти зі своєю повстанчою тактикою до нових умов.
Трудно стає з виживленням коней восени. Коні нас змушують заїздити до сіл, а тепер майже кожне село має большевицький продподатковий відділ. Може пізніше ми заховаємо коней по хуторах, як це нераз уже робили, а самі утихомиримось і перейдемо на піхоту. Тільки не маємо права розпускати своїх козаків, бо одиниці швидко згинуть.
Чому Шепель так панічно зліквідувався? Де подівся той рухливий, відважний і хитрий повстанчий ватажок, яким був Шепель упродовж 2-ох років? Може душа його вже передчувала смерть? Його вбивника восени 1918 року я хотів був розстріляти за карні експедиції в державній варті. Тоді Шепель випросив у мене пізнішого свого вбивника.
Ідемо вночі на Кипорів Яр, бо облава червоних відбувалася дві доби, а тепер вони десь знову за продналогом розїхались. Червоні дивізії кавалерії ввесь день стягають „продналог", а на ніч відїжджають досить далеко від сіл, що є близько лісів Кипорового Яру.
Стоїмо в лісі при легкому вогні, в якому козаки печуть картоплю. Я згадав от. Карого й його людей. Де вони й що роблять? Чи вспів він повідомити мою дружину Марусю про мій випадок? Це міг зробити тільки сам Карий, бо в його приятеля чи знайомого була Маруся. Я навіть прізвища тієї родини не знав, а що було б коли б Карий згинув? Не міг би я її навіть розшукати.
Десь біля 10 години ранку бачу свого козака з варти. Він іде в товаристві двох дівчат чи жінок. Думав, що варта затримала якихось чужих, коли чую голос Марусі. Придивляюсь. Є Маруся і з нею сопинська вчителька — Леся. Яким робом?
Оповідають, як Маруся довідалася про все від Карого, який по неї посилав. У Сопині зустріла Маруся Лесю, яка постановила втікати з тамошнього району разом із нею. Йшли 70–80 км. піхотою. Під м. Яновом здибали большевицьку кінноту.
Я оповів Марусі, що було зо мною та що робимо. Увечері примістив я обох жінок на окремім хуторі, де вони пробули цілий вересень. Господиня-селянка зпочатку добре ставилась до них, а потім заставляла працювати: варити, свиням давати і т. д. Вимоги були щораз більші, а я про це нічого не знав, не мав часу на відвідини та контролю умов життя Марусі та її товаришки. Я був зайнятий підготовкою і контролею нелегальних „пасивних" організацій на випадок виступу ген. Тютюнника. Контроля була трудна, бо всюди бул повно червоних — кінноти й піхоти. Ночами треба було підіздити під село, чи містечко, тихенько городами підкрадатись до члена організацій відбирати та інструкції, а потім негайно зникати. Нерідко були в червоних алярми, але наші сліди і в той час давно „простигли".
Після рейду під Винницю, Гнівань, Жмеринку, попід Летичіп-Хмельник цілий мій відділ за тиждень знову був на Килоровім Яру.
Почали йти дощі.
Одного разу вдосвіта пішов я з кількома козаками відвідати Марусю й Лесю. Вертаємось назад по заході сонця до місця постою. Усі чомусь на ногах, а Онисько Грабарчук оповідає, шо два козаки й один хорунжий забрали найкращі коні, шаблі, по кілька револьверів від решти козаків і кудись зникли. Ці козаки були з Київщини з околиць Самгородка, з села Талалаї. Вони в останній час були якісь пригноблені, а хорунжий, колишній російський „прапорщик" і син багатого хуторянина з Київщини, пробував провадити агітацію навіть проти мене. Вони всі три залишились у лісах над Бугом, коли Карий відїздив на Київщину. Фактично вони здезертували. Тоді я їх озброїв, дав
