Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Приклад аморальности давав для козаків „перша особа після Шепеля" — поручник (в справі ранги ще треба було б дискутувати) Іван Паньковецький. Він затримав у районі Кожухова молоду 16-літню дівчину, сестру якогось комуніста з Літина, І не пустив її додому, чи до Хмельника, куди вона їхала, а взяв із собою і вже 2-ий тиждень при козаках спав із нею під одним плащем.
Шепель, як прибув через Волинь із району Корця в літинський повіт, так і сидів у Хмельницькім лісі під Тренівським Майданом, не рухаючися з місця, цілих три тижні. Большевики його не зачіпали, бо сам голова черезвичайки з Винниці шукав із Шепельом іншої боротьби, чи порозуміння, поки сам не згинув. Тепер треба сподіватися, що довго так шепелівці не будуть спокійно сидіти й червоні їх із насиджених місць почнуть викурювати. Три тижні Шепель трусливо змарнував: люди обдерті, босі, без коней і погано озброєні, Зброї, здобутої на нашому відділі з Київщини, не ставало для всіх. „Правдиві" шепелівці дивились із заздрістю на київців та на козаків Ониська Грабарчука, М. Лиха і В. Сензюка. Є поговірка, що „стояча вода гниє", так само „гнили" шепелівці і сам Шепель.
Він не розпочинав ніякої акції, бо вірив закордонним версіям, що буде війна поляків із большевиками, що вийде ціла українська армія під проводом Юрка Тютюнника — також отамана. А тоді Шепель буде великим вождем якоїсь, найменше, дивізії, або матиме адміністративну владу в якімсь губерніяльним уряді.
Вже минав місяць серпень, армії зза кордону не видно було. Зрештою, таку віру у вихід цілої української армії на чолі з генералом Тютюнником з Польщі, мали ті всі старшини й отамани, що приходили з Польщі. До них належав і от. Карий. Нехай виступить армія, але до того часу ген. Тютюнник повинен мати пляцдарм на теренах України. Хто його приготує? Тільки активні повстанчі сили. Тому то ми не повинні були оглядатися на немічних вояків Тютюнника, які вийшли чи вийдуть з польських таборів інтернованих. Поляки напевно не дадуть своєї найкращої зброї тій армії, яку вже раз зрадили. Не вірив я, щоб польський уряд тепер бажав собі дипломатичних комплікацій із східнім сусідом за гарні очі українців з таборів. Коли там хтось щось робить, то тільки кілька представників генерального польського штабу. Робитимуть обережно, щоб польський загал не знав про „авантуру". Робитимуть так, щоб в разі протестаційних нот Москви поляки могли сказати, що „ми нічого не знаємо". Мовляв, поодинокі люди, поодинокі групи тих людей „повтікали" з таборів і пішли на совітську територію.
Коли так, то „армії" української — роздумував я далі — буде небагато, найбільше кілька тисяч. Нещасні, збаламучені своїми провідниками козаки і старшини з таборів, замість одностроїв, отримають якісь лахи, а замість доброї зброї — непотрібний полякам „хлам". А вийде українців 2–3 тисячі з таборів, то, мовляв, щасливої їм дороги, бо полякам будуть зменшені кошти утримання їх в таборах. Якщо переб’ють їх більшовики, то теж невелике лихо — менше їх буде в Україні, бо в межах Польщі своїх українців — „русінуф" є 6–7 мільйонів. Треба думати, що в майбутній національній політиці це тяжка колода для польської держави. Коли ті грубі мільйони не будуть винародовлені, то можуть польську республіку розсадити з середини. Було б дуже добре, щоб на „свою" Україну кілька тих мільйонів пішло з теренів Польщі…
Чому ж так довго нема чутки про вихід українського війська з Польщі? Вже друга половина місяця серпня кінчається. Жнива скінчилися й окупанти ввесь хліб вивезли з України, а до хліба й решту беруть. Червоне військо, переважно кіннота, зайнялась „хлєбовикачіванієм". З повстанцями боряться лише відділи черезвичайок. Загал населення не вірить в якусь поважну акцію восени і повстанці починають зневірюватись. Висланці з Польщі прибули пізно, переважно на початку місяця серпня. Вони повинні були цілою масою зявитись з конкретним завданням весною, а за весну й літо підняти такий рух, щоб червоні не могли собі місця загріти. Місяці липень і серпень треба було використати на прихід інтенсивної української армії.
Чи ж можна мати надію на побиття сильного московсько-жидівського окупанта, щоб прочистити дорогу для армії, коли одні повстанці їздять по всьому Правобережжю і організовують повстанчий рух, а другі заломлюються, ідуть на амнестію, а такі, як Шепель, нічого не роблять, сидять павуками в однім місці та грабують населення. Коли до них прибуде хтось необережний, то його побють, роззброять і без зброї виженуть.
Тут хочу висловити кілька думок про українських отаманів і так звану "отаманію". Я — старшина регулярної армії, але доля судила так, що мене також титулували отаманом та мав я оказію бачити й запізнати не одного повстанчого отамана. Що це таке отамани й отаманія? Ми часто чуємо слово "отаманія", говорене з призирством, іронією та зневагою. Почуєте, що самолюбний спритний ґешефтяр, коли когось не любить через те, що не вдалося другого обдурити, каже, що то "отаманія", бо його не послухав! Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: "я", "я", "ми"… а сам він дурний і обмежений тип, із якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, "отаманія". Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів — генералів, полковників, критикує їх, критикує Накази Головного Отамана Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це "отаманія".
Всі "регулярники" з армії не люблять повстанських отаманів. Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник давав звичайно наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією — вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись, а щоб не почуватись із своєю слабенькою душею і характером непевно, то треба такого унешкідливити. За революції — казали — цілком вистарчить "регулярних" метод, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так "побили" революційних большевиків, що самі попали до таборів у Польщі.
Проте, коли зберуться генерали 6-7-ми українських дивізій, припустимо, в Жмеринці на військову нараду, скликану своїм Начальним Вождем Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного
