Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Для нас було приємно, що кіннота з Винниці виїхала на якісь „маневри", як казав Арсень. Ті „маневри" виглядали в той спосіб, як „маневри" Винницької Школи Червоних Командирів, курсанти якої були аж під Білою Церквою і Сквирою. Шлях наш випадав через Вороновицю на Винницю. В Вороновиці війська не було й їхали ми через містечко вдень. Місцевої червоної міліції ми не боялись і не звертали на неї уваги. На виїзді з містечка була кузня, в якій кількох козаків перекувало своїх коней. Коваль, симпатик большевиків, говорив різні речі на повстанців, хвалив комуністів, а козаки в будьоновках слухали й кивали головами на знак, що погоджуються з його поглядами. Було ще чимало некованих коней, однак годі було так довго затримуватися на важній комунікаційній шосовій артерії Брацлав-Винниця.
Ідучи вдень, ми затримували на тій шосі червоних. Некомуністів пускали, всипаючи їм нагаїв, а комуністів розстрілювали. Затримали кілька возіїв із сіллю та казали тим возам їхати за собою, щоб при нагоді сіль роздати селянам, бо в той час на брак соли села нарікали. Попався нам, м. Ін., віз із 14 пудами (пуд — 16 кг.) ковбас, які везли для якоїсь комуністичної столівки в Винниці. Кожний козак дістав одне кільце ковбаси. Деякі „гумористи" взяли ковбаси на шию й так їхали. Їхало до Винниці два вози доброго тютюну в папушках. Тютюн ми поділили між козаками, — кожний дістав по 2–3 кг. до своєї сакви при сідлі.
Дорогою нараджуюся з от. Карим, чи не вїхати нам непрошеними гостями до Винниці, з тим, що стріляючи й рубаючи по дорозі всіх озброєних комуністів і большевиків із зброєю, ми вихорем перелетимо від стації до мосту над Богом, а там Миколаївською вулицею на шосу Винниця-Лі-тин. Не потребували б робити кола аж під Калинівку, на міст в Янові. Можна було б прорватися на міст в Музякові, але в цім містечку в палаті дідича є большевицька школа піхотних командирів. Мало нас, 8 коней маємо некованих, а чвалувати через Винницю треба до 5 км. Карий бере це все під увагу й резигнує з ризиковного мого заміру. Ще можна було би дискутувати над перемаршем через Винницю, коли б ми не наробили амбарасу по дорозі до Винниці. На стації Винниця є два панцирні поїзди, які без перерви стоять під парою і мають повну обслугу при гарматах і кулеметах. Вони можуть нас зустріти вогнем на залізничих рейках і стріляти на наш „привіт", поки ми не зникнемо в місті. І люди й коні денним переходом були доволі втомлені. Тому рішили ми занехати приємності нагнати страху окупантам, ніжним чекістам в губерніяльнім осередку. А шкода. Цікаве було б тоді переживання самого от. Арсеня.
Звертаємо праворуч на Винницькі Хутори, Селянам даємо сіль і жадаємо лише хліба, бо ковбаси маємо, та вівса для коней. Дуже хутко баби з хлібом, а чоловіки з вівсом обступили вози з сіллю. Котрийсь козак, маючи кріс на плечі, взявся за ролю крамаря. Купець хоч куди! За короткий час має повний віз вівса та пів воза хліба! Вечоріє… Ніхто з нас не знає гаразд тут околиці. Правда, за російської влади був я тут у полку „ротним командиром" і кілька разів мав тут вправи в 1916 році, та тепер не пізнаю тієї місцевости.
Я, завдяки своїй обережності, ще не зсідав із коня, а обїздив навколо й оглядав терен на випадок бою з червоними. Бачу, підїздить до мене семінарист Хмара з Київщини й каже, що на стійці при краю хуторів козаки затримали в блискучому фаетоні трьох большевиків. Трійкою коней править обмундірований і озброєний большевик. Хмара оповідає, що один, сивенький уже, большевик дуже накидався на козаків і питав, хто їхній командир.
По дорозі беру з собою ще кількох козаків, під'їздимо, а фаєтон їде нам назустріч.
— Ви командір? — питає по-московськи большевик із сивенькою спичастою борідкою.
— Так, я — кажу.
— Як ви сміли дати наказ нас затримати? Як ваше прізвище? Арештую вас!
— Обережно, товаришу, з арештомІ Хочете знати моє прізвище? Я — отаман повстанців Орел!
— Ах! — крикнув сивенький панок і сів на мяке сидіння до двох своїх товаришів, які без слова прислухувалися цілій розмові.
— Роззброїти! Забрати всі документи! — даю наказ.
Переглядаю хутко документи. Бачу, що сивенький панок — це голова Ревтрибуналу при 1-шім Кіннім Чер. Козацтва Корпусі, тов. Вернер. Два інші — члени Рев. трибуналу. Всі мають партійні червоні білети. Озброєні всі три в маленькі японські кріси та револьвери „Штаєр" в австрійських футералах.
Військових корпусних чекістів витягли козаки з фаєтона й уставляють до розстрілу. Візник, бачучи всю цю процедуру, раптом затягає свою трійку коней батогом І хоче втікати. Коні скочили, але один із козаків прицілився і першим стрілом поклав відважного погонича, Інші були вже на конях і дігнали фаєтон, спиняючи коні. За хвилину, під сальвою шістьох козаків, попадали мертві комуністи, Я дав наказ розстрілу без відома Карого, якому потім здав звіт. Коней козаки випрягли, а упряж і фаєтон залишили на Винницьких Хуторах.
По короткім відпочинку рушили ми вечором у північно-східньому напрямку. Переїздимо залізницю з Винниці на Козятин, потім їдемо дорогою, хуторами, врешті селами до калинівського лісу. Ранком наїхали на пором, яким, по 8 коней, переправилися під Музяковим на правий беріг р. Богу. Була це хвилина небезпечна. Тому я негайно вислав стежі вперед у лісок тракті Музяків-Янів. Інші стежники пильнували безпеки переправи на лівім березі Богу і переправились до нас як остання партія.
Ідемо всі по знайомій мені дорозі, яка йде з Музякова до Янова. Зустрічаємо дві фірманки з військовими, які з певним занепоєнням підїздять до нас. Задержуємо їх і питаємо, хто вони і звідки? Піші курсанти, їдуть з Янова, де були на забаві, а тепер вертаються до міста Музякова. Є з ними „курсовий красний командир", а всіх курсантів 12 осіб. Я порозумівся очима з от. Карим. Даю
