Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський

поводах 15 коней. Коні під кулями кидаються і позашморгували міцно вузли; ми не можемо відвязати. „Відрізуй поводи!" — кричу, „і на коней". Я памятаю, що тут десь є моя дружина. Її напевно ніхто не рятував, бо в таких обставинах кожний рятує себе. Я кидаюся на великого жеребця з цукроварні Турбова. Він без сідла і високий, у мій ріст: зі зброєю трудно на нього вискочити, а кожна секунда дорога. Підвожу жеребця до воза, з якого сідаю на нього. Жеребець стає дуба і хоче скинути зі себе, а тут він без ховстів і узди, лише оброть на голові із шнуром до привязання. Чую, червоні вже близько. Їду конем між агрестовими кущами вдолину, куди вже давно побігли й поїхали козаки зі своїми старшинами. І цих десять, що під моєю командою відстрілювались від червоних, уже далеко почвалували. Бачу в кущах стоїть Маруся і спокійно відчіплює свій великий шалик, який френзлями зачепився об них.

— „До мене, Марусю, скоріше!" Вона підбігає. Кінь нетерпеливиться. Підставляю ногу: „Ставай на ногу, давай руку!" — і Маруся вже на жеребці побіч мене. Натискаю коня острогами — летимо. Трудно вдвох їхати на коні без сідла, із широкою спиною. Червоні, видно, затрималися біля наших возів, де було різне добро й машина для писання. Небагато з неї скористають, бо я шелепнув ту машину прикладом кріса.

Дивлюся, куди поїхали наші. Бачу їх за пів кілометра, їдуть лугом. Я звертаю ліворуч, а тут із горбка з 60 кроків біжать до мене червоні піхотинці, щоб перебігти збоку, і стріляють у бігу. Кулі свищуть… „Ой, ой!" — Кричить Маруся. „Ти ранена?" — питаю. — „Ні, лише кулі так близько." — „Тих, що близько пролітають, не бійся, яка має поцілити, тієї не почуєш", — розважаю Марусю. Та й я чую, як свищуть кулі попри вухо й серце холоне, щоб лише коня не попали. Кінь вїздить у мокровану лугу і ледви не вгруз, бо ті які проїхали раніш, розтоптали беріг. Мій кінь важкий, розплодовий жеребець та й тягар на ньому аж двоє людей. На щастя, погоні кінноти за нами не було. Я хутко дігнав своїх і ми поїхали через цілий ряд сіл на полудневий захід. Їдемо селом, а козаки все жартують із дівчатами й молодицями, щоб ховались, бо ми вже одну дівчину вкрали — й показують на Марусю. Не дорахувались ми кількох козаків, тих трусливіших. На другий день ми довідались, що вони заховались у пшениці в парку й не держалися купи. Червоні їх там застукали й порубали шаблями. Большевики говорили, що ледви не зловили „машиністки", але один бандит підхопив її на коня і зник їм із очей. Тією „машиністкою" в їхнім розумінні була Маруся, а „бандітом", що рятував її, був я.

Цікаво, що доніс до Козятина на нас дуже бідний господар, який жив у хатинці біля парку. Ми на ті хатинки не звернули уваги, а звідтіль вийшло ціле нещастя. Я звернув от. Карому увагу, щоб потягнув до звіту вартового старшину й усіх козаків, які підчас нападу червоних держали варту. Це злочин із їхнього боку, що вони допустили червоних так близько вдень із напрямку, звідкіль видно було на 3–4 км. Пізніше доходження виявило, що вартівники спали, поки червона кіннота не вїхала на них. Під моїм впливом от. Карий покарав тих 3-х козаків карою по 25 нагаїв. Я, як командант штабу, ту кару солідно виконав.

Вночі ми переїхали в ліс на схід від Самгородка. Я зліз із свого коня й не можу ходити. Маруся так само змучилась. Я почав питати старшину зі штабу от. Карого, яким правом смів він сідати на мого коня в парку. Тим старшиною був сам начальник штабу Вогонь-Горбанюк. Він бачив, що я мучусь на жеребцеві сам і дружину мучу, але не запропонував їй мого коня. Я сказав Карому, що свого коня забираю, а Горбанюк нехай пошукає свого. Я пішов у бій, щоб затримати большевнків та дати всім нашим спокійно відійти, а в подяку хтось сідає на мого коня, щоб я попався большевикам? Навіть ніхто не оглянувся, не стали навіть, щоб поцікавитися, що сталося зі мною та моєю жінкою? То я дякую всім, разом із отаманом за таку повстанчу солідарність. Я дійсно, міг тоді пропасти з дружиною, як собака в ярмарок.

Мій жаль усі розуміли. Отаман Карий так само признався, що поступок цей неетичний, а козак Дядюк підійшов зворушений до мене й попросив вибачення, що не ділив небезпеки зі мною, хоча я йому життя врятував. На будуче він мав завсіда бути при мені в бою.

Треба було знов думати, де вмістити дружину. Карий знав одну родину під самим Козятином. Він написав листа до тієї родини й підводою дружина вдень поїхала в район Козятнна. Чи добре їй там буде, чи зле — не знаю. Однак Карий запевнював, що з огляду на нього, Маруся в тих людей може бути стільки, скільки захоче. Після відїзду Марусі мені лекше стало, бо не боявся за нас двоє, лише за себе і спільну повстанчу справу.

Кожна поразка впливає на настрій цілого відділу. В цьому випадку козаки не обвинувачували проводу, а тих козаків, а через свій сон спричинили небезпеку. За вийнятком двох порубаних, кілька коней і двох возів — ми всі були живі й здорові. Мали ми загалом тоді 50 кінних і 15 піших козаків. Їздив із нами отаман Пугач. Треба було конечно, як я мотивував, або залишити піших, або посадити їх найскоріше на коней.

Загальна думка Карого була: обєднати всіх повстанчих ватажків, а потім розвинути ширший рух. В тій цілі ми подалися в Сквирський повіт, щоби приєднати до себе отамана Трейка. Беремо в одному селі дві підводи для піших козаків і всі їдемо в район Трейка. Виїхали ми опівночі, а далі їдемо вдень. По дорозі ловимо большевиків і я їх пускаю в „розход". Зловили кілька поважніших риб, між іншим, начальника постачання 17 кавалерійської башкірської бригади з його персоналом. Усе це жиди й лише охорона з 8 душ кацапи й башкірці. Коні дали ми всі пішим козакам. Ще маємо кількох піших, а кінних — 60 шабель.

Почалися жнива. Спека велика, вітер крутить пилом. Ідемо долинами, а на горбках женці жнуть, як в пісні співають. Час-від-часу вискочить