Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
З болотистої луки перейшли ми до турбовського ліса. Кінчався червень. Перебули ми в цьому лісі довший час, переходивши з місця на місце. Нікого ми не зачіпали й нас залишили в спокою, видно, чекаючи на якийсь більший напад на місто. Сопинські два козаки лишилися з нами, але все таки 7-х чоловік це замало, щоб бодай відбитися від облави. Оттак з козачої солідарности, через визволення Дядюка я знову став повстанцем. Перша думка була: щоб Марусю переховати в якесь інше місце. Питаю Дядюка. Він нараїв якийсь хутір під Турбором і мати Дядюка перевезла Марусю туди. Сталося це в сам час, бо в Прилуці вже почали були агенти перепитувати, що це за одна жінка живе в того підозрілого Осінчука, син якого — старшина петлюрівської армії та перебуває за кордоном…
Настав липень. До нас долучилося кількох повстанців із бердичівського та винницького повітів, бо й їм стала земля палитися під ногами. Було нас разом 15 люда, а все хлопці бойові, добрі, чесні, такі, як на Поділлі. З іронією згадав я отамана Пугача, який чванився „десятками тисяч" своїх зорганізованих повстанців. Де ж це все ділося? Не було тутечки нічого. Спровокованих ним людей виловлюють при допомозі своїх зрадників-агентів черезвичайок. Молоді хлопці ховаються одинцем і гине їх багато. Невідомі борці за Україну, а може краще невідомі, непотрібні жертви… Пощо, нащо? Треба і тут брати ініціятиву в свої руки та робити, що можна. Принаймні виловимо своїх зрадників-сексотів. Коли їх не стане, свобідніше люди відітхнуть, бо вони і так уже чимало перенесли.
Зачинаємо новий розділ терористичної акції. Майже що-ночі ділю своїх людей на 3–4 групи і даю завдання душити „сексотів". Розїздимось по цілім повіті. На щастя один студент-жид із Бердичева, якого ограбили большевики, вбиваючи його заможних батьків, є моїм агентом. Він отримав від мене завдання довідатися, хто є сексоти в цілому повіті. Листу приніс студент у соли, що її вимінював і продавав населах, З листи бачу ясно: найбільше розвелося сексотів у районі, звідкіля були козаки отамана Пугача. Їм і не снилося мабуть, що про них ми знаємо, Моїм терористам, які для страху і конспірації понакладали чорні маски, не було важко вишукати зрадників: перший-ліпший у селі показував, де живе хтось, за ким вони питали.
Ми рідко стріляли, переважно вішали большевицьких інформаторів. Коротка ніч змушувала нас робити на день десь збірку в полі, в житах, високих українських житах, де навіть стоячої людини не видно Хлібом і салом запасалися в тому селі, де мали переводити терористичну акцію. Заховувалися ми точно так, як на Поділлі; нікого з родини вбитих нами сексотів ми не кривдили, не переводили ніяких реквізицій, Були й такі сексоти, що вночі не спали дома. До таких приїздило несподівано в білий день два-три козаки на фірманці, забирали сексота при людях на віз і вивозили з собою. Куди? Ніхто не вмів сказати. Більше їх родина не бачила, тільки жінки зрадників власного народу ламали в розпуці руки і чутка про таємних месників громом бігла по околиці. Мої терористи в чорних масках стали предметом неймовірних чуток і поголосок. Ніде не потрапили сказати, хто кермуе цими таємними повстанцями, скільки нас і звідки ми приходимо. Ми самі, памятаючи про конечність мильної пропаганди, розповсюджували чутки, що появилася якась сильна таємна організація „Чорних Масок". Протягом двох тижнів цілий повіт був очищений від реєстрованих сексотів і сексоток, бо й такі були.
Одного разу післав я записку до директора горальні в Овечаче з вимогою дати нам 16 ведер спірту за підписом „Отамана Чорних Масок". Поїхав один селянин із моїм листом. Цей романтичний підпис так вплинув на директора, що він вислав бочку спірту 20 ведер і нікому нічого не казав, хоча в самій ґуральні було 50 большевиків із охорони. Спірту вживали ми для виміни на продукти в селян і самі брали з собою в поле. Бувало, в житі зїмо хліба з салом, попємо розведеним спіртом і спимо. Сонце пече немилосерно, скидаємо з себе все й беремо соняшні купелі. На мені того гарячого місяця злізло кілька шкір.
Одначе з простуди, бо спати треба було щоденно на холодній землі, появилися в мене на ногах чиряки. Це мене на тиждень прикувало до матері землі. Великий чиряк у похвині ніяк не дозволив ходити. Цілий тиждень я нікого не посилав до Марусі й сам у неї не був ще на новому хуторі. Одного дня один із моїх козаків зустрічає самітну молоду жінку, яка йде лукою й гірко плаче. Козак звернув на неї увагу та розпитався, Що сталося. Слово-по-слові, виявилося, що це моя дружина, яку козак привів до нас. Дружина оповідає, що вона за цих три тижні мусіла перенести чимало, Господиня її хутора була люта баба, щодня докучала Марусі, мовляв, якась заволока до неї приволіклася, нічого не робить; що не вірить у ніякого її чоловіка й гонить із хати. Коли відносини стали вже нестерпні, Маруся рішила піти куди — як казала — очі дивляться й пішла та, на щастя, натрапила на мого козака. Мені було дуже прикро: дійсно почувався перед нею винним, бо — ніде правди діти, — через свою повстанчу діяльність я її таки сильно занедбував.
Козакові з жінкою не возитися… Але лютій бабі, яка кривдила дружину без причини я не міг подарувати. Наказав її вечером забрати з хутора та привезти до себе, разом із річами Марусі. Баба отримала від мене 1000 совітських рублів і 50 гарапників у спину від двох козаків. Ще тієї ночі я вмістив дружину в економа турбівської цукроварні. В нього вона успокоїлася і прийшла до себе, бо то були добрі люди.
Завважую, що мій козак Мандзюк щось почав задумуватися; мало їсть, не говорить. Питаю, що з ним, чи не хворий? Ні, відповідає. Так минуло кілька днів. Одного разу,
