Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Отаман Карий почав говорити, що він прибув зза кордону на наказ Головасто Отамана Симона Петлюри і обнімає командування Північної Повстанчої Групи, в склад якої входить три округи — Волинська, Подільська і Київська. Всі повстанці, які є на цім терені, виконують його накази. Перед приходом в Україну над кордоном в Польщі був якийсь інцидент із кількома іншими повстанцями, які не гаразд пописалися. До таких належить поручник Григорович-Барський, якого Карий уважатиме поза законом. Той Барський був „шефом" штабу в отамана Шепеля в 1919 році і від тогочасу „по посаді" став „полковником" української армії. Каже, що він належить до числа полковників, яких ніхто ніколи не авансував, а що є сміливий, хоробрий і добре горілочку дудлить, то й всі дані до великої штабової ранги має. Я відповів, що знаю добре Григоровича-Барського і мені здається, що він над кордоном лише „вітер робить" а в Україну не прийде.
Потім оповів мені Карий, що на Брацлавщині, в селі, з якого родом є Вогонь-Горбанюк, на клуню, де перебували всі вони, большевики з Ч. К. зробили напад і ледве не половили всіх. Підполковник Карий і старшини штабу Карого чудом висмикнулися з клуні і, стріляючи з револьверів, відбились від агентів Черезвичайки. Всі відозви і накази Карого залишилися там і агенти це все дістали в свої руки. Питаю, чи конспіративно вони заховувалися? Чи не можлива була зрада? Ясно, що хтось там з їх числа зрадив: пішов до большевиків і більше не вернувся. Я, грішний чоловік, чомусь не вірив Вогневі і Шевчукові. Решта 3-ох старшин зробили на мене добре вражіння. Коли я ближче пізнав от. Карого, то в він мені подобався, як ідейний, український патріот. Із всіх повстанців-отаманів маю я світлу память про Карого, бо в ньому не було авантурництва, ексцентричних вибриків і т. зв. „отаманства". Він твердо підходив до справи боротьби за Україну, був безкорисним і з посвятою віддавав себе цілого, щоб вплинути на долю своєї поневоленої та плюндрованої Батьківщини.
Бачу, що наші гості є перетомлені і голодні. Ми мали з собою хліб, сало з часником і спирт та цим прийняли їх. Коли старшини підпили, тоді язики їм розвязалися: кожний балакав про себе багато, та все добре й бойове. За короткий час я знав про них все, з того, що говорили, і догадувався про те, чого вони не хотіли говорити. Особливо це відносилося до Вогня і Шевчука.
Коли гості проспалися, я запропонував Карому поговорити зі мною докладно про плян нашої праці. Поінформував, що діється і яка ситуація на Київщині. Сказав також, що починаються жнива і мені час вертатися на Поділля, де жде на мене багато занедбаної роботи. Повстанком держав мене на Київщині, бо більше на нікого там не покладали надії, а тепер Всеукраїнський Повстанчий Комітет є на тамтім світі. Шкода одного підполковника німця, який згинув за ідею Української Державносте як член Повстанкому. Я безумовно поможу Отаманові Карому, передам йому всіх своїх людей, яких назбирається десь душ із 30 з тутешнього району, а сам подався на Поділля, де без проводу є пів сотні козаків і організації на місцях.
Карий згодився зо мною, але змодифікував мій план в той спосіб, що наразі я буду при ньому, як командант штабу, а мої козаки стають штабовою сотнею. До речі, хор. Вогонь був начальником штабу от. Карого. Виходило, що я маю підлягати тому хорунжому. Та положення витворилось у пізнішій повстанчій діяльності таке, що всі старшини штабу отримували накази від Карого, або від мене. Значить, я вже другий раз підпорядковую себе іншим отаманам.
Першим нашим завданням було посадити всіх наших людей на коні. Я мав захованих 8 коней з сідлами. Ті коні тієї ночі я наказав зібрати і привести на місце нашого постою. Два коні червоні зареквірували, а привели козаки тільки 6 коней і в тім числі мого і Мандзюкового верхівця. Мандзюкового коня я віддав от. Карому, а Дядюка посадив на сіру шкапу і приділив його до диспозиції Карого, тому що Карий був короткозорий і його чура мусів їхати попереду на сивому коні. Дядюк був в 19 році з Карим і тепер попав до нього, з чого дуже радів.
Я розіслав своїх козаків з писаним наказом Карого, щоби знову козаки от. Пугача збиралися, зокрема ці, які мали коні, заховані з сідлами. Дядюк приніс мені відомість, що завтра в Турбівській цукроварні має відбутися вистава аматорського гуртка. Управа цукроварні вислала запрошення до Бердичева, Винниці й усієї околиці. Передбачається, що збереться до сотки визначних комуністів та. чекістів.
Порадившись із Карим, я рішив бути на тій виставі. Цілий день збираю відомості, яке військо є в Турбові й околиці. В цукроварні є охоронний відділ із півсотні піхоти. Чота большевиків стоїть на вузькоторовій станції „Турбів", де завантажують спирт із Прилук і цукор із Турбова. Більше не чути про ніякі відділи. Ми шкодуємо, що нема впоблизу кінних відділів, де б ми могли здобути собі більше коней. Є в Турбові дуже злючий команд, цукроварні — комуніст, перед яким усе тремтить. Вечоріє. Ми сідлаємо 6 наших коней, одягаємо совітські уніформи. Згідно з моїм планом ми маємо підїхати до цукроварні, злізти з коней і піти на цю виставу, як „провірочна Черезвичайка". А дальше побачимо. Сміло підїздимо до будинку робітничої касарні. Злізаємо з коней і недбало закидуємо поводи за штахети. Я вбігаю на бетонове підвищення, на якому стоїть вартівник. Беру від нього кріс, а його проганяю. Дядюка й Шевчука посилаю в середину залі, двох козаків ставлю, як вартових, назовні й до пильнування майбутніх арештованих. Одного козака маю при собі.
Чую в коридорі: „Ваші документи?" — голос незнайомий, — „А ваші документи?" — говорить Шевчук. Підбігаю, бю револьвером високого, худого большевика в білім мундурі в голову й обриваю на ньому револьвер „Штаєр", — „Арестован! Под караул!" — і передав арештованого сторожі. В той момент підїздять дві фіри під вхід. Зіскакує мужчина, держучи на лівій руці плащ. „Ви кто?" — питаю. „Воєнком Прилукской Волості" — відповідає весело, „Ви арештовані". Забираю в воєнкома револьвер і також віддаю під охорону. Підходжу ближче до озброєних большевиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів. „Ви міліція?
