Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Контролю документів „Провєрочная Черезвичайка" робила переважно серед двох рядів крісел, де сиділи вищі гості. Знаю, що під гіпнозом своєї сили можна держати натовп із 1000 осіб короткий час. Тому кажу, щоб закінчити арешти. В залі залишився один мій козак. Арештованих є до 30 осіб комуністів і чекістів, які зїхалися на добру їжу й випивку. Мої вартові мають у руках по два револьвери, спрямовані на комуністів у кутку добудівки при залі. Вже одного мій козак застрілив із револьвера, бо не хотів обернутися спиною. Даю наказ розстрілювати комуністичну наволоч. Ми маємо 5–6 револьверів здобутих. Я стріляю в голови: першого коменданта цукроварні, другого — военкома. Падає дощ куль із револьверів моїх 4 козаків: одна куля з доброго револьвера діравить кількох разом. Трупи падають на цементову долівку. По мінуті всі лежать Ще деякі стогнуть, кричать: їх стріляють у голови. Страшна картина, але конечна. До нас твердий час не мав сентименту, як і люди з противного боку. Не могли й ми мати жалости до представників совітських катівень! Я входжу на залю. Вже хотів сказати, щоб далі робили, що публиці подобається, але бачу, що хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу. Посилаю козаків за куліси, витягнути втікача. Приводять до мене переляканого жидка. Питаю зібраних, хто знає цього чоловіка? Мені дає знати один селянин, що це комуніст. Виводимо жидка на двір — хтось мені шепче: „Чекіст із Бердичева". Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом? Виймаю шаблю, кажу, щоб чекіст став на коліна і схилив голову: одним махом відлітає з худої шиї голова.
Входжу ще раз. Кажу по-українськи, щоб гості вибачили нам за турботи. Вони заплатили в касі гроші, щоб побачити „комедію", а ми, з наказу своєї влади, мусіли проробити „драму". Зараз всі встати! Орхестра заграє український національний гимн: „Ще не вмерла Україна…", а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай! Після відіграння та відспівання національного гимну я сказав, щоб дві години ніхто не виходив із салі. Ми сіли на коні й відїхали. Коли я і козаки оповіли всім, як усе це сталося, то свіжі старшини дивувались і сміялись. Отаман Карий був задоволений, що стільки комуністів пішло чортам у зуби. До дружини я не міг заїхати, бо нас мало було. Та й нам приходилось якнайскоріше з того району перебратись у другий. Карий знав один самітний хутір під селом Ротмістрівкою. Тут на другий день відбулася зустріч от. Пугача з от. Карим. Пугач рішився приєднатися до Карого й почав збирати своїх кінних козаків.
Я був післаний отаманом Карим на Брацлавщину, щоби навязати контакт із деякими поодинокими повстанцями, а також покарати зрадників. Це я зробив. Другим моїм завданням було подати вістку отаманові Арсеньові, який „амністрірувався" та не хотів щиро працювати з Черезвичайкою. Другого завдання я не виконав, бо не міг. Мав туди поїхати ще раз.
Коли я повернувся з Брацлавщини, то Карий успів у кількох місцях зібрати до 40 кінних разом із тими, які були раніш у Пугача. Саме я підїздив під село Овечаче, куди приїхав Карий, щоб забрати коні з го ральні. Завязався бій із охороною горальні. Я під свистом куль нічної сутички зголосився в от. Карого. Зі мною приїхало 8 душ козаків, бо двох забрав я з Брацлавщини, тому кажу до Карого, що я зараз із своїми козаками позсідаемо з коней і в пішім наступі заатакуємо охорону з другого боку, з-заду. Це помогло здобути горальню, але вночі ми лише кількох большевиків зловили, решта розбіглася. Там зареквіровано щось 10 коней із сідлами та без.
На другу ніч ми наскочили так само на Турбів, де здобули майже без бою, як не рахувати кількох стрілів, 12 верхових коней. Цей напад змусив мене забрати на підводу мою дружину з цукроварні, бо червоні агенти почали її підозрівати, що вона про все доносить повстанцям. Карий наказав узяти машину до писання і ще деякі речі.
Ми виїхали аж на один зруйнований фільварок під Козятин. Як той фільварок називався — не знаю. Палати не було, чи вона була зруйнована в часі революції, польсько-українсько-большевицької війни — невідомо. Коли ранком доїздили ми до великого парку, бачив я лише кілька хаток, де ми стали на денний постій.
Місце цього постою мені не подобалося: парк із лісом на схилі гори, містечко Козятин і стація в 8 км. Вїхали ми до парку, як сонце зійшло. Значить, треба буде сподіватися бою з червоними. Нічний перехід від Турбова був до 40 км. І ми добре стомились. Для людей нічого не можна було дістати, щоб нагодувати їх. Була поставлена сторожа довкола парку. Козаки, голодні, стомлені, переважно спали. Для коней накошено трави, ячменю і вівса біля парку.
Вартовий старшина не звергав уваги на точну зміну вартових, із яких багато спало на становищах. Я з тривогою очікував, щоб надійшов вечір. Вже сонце звернуло з полудня, як раптом біжать вартові до місця нашого розташування, і за ними вслід чути густі постріли. Багато коней непрнвязаннх сполошилось і чвалують удолину, їх в бігу ловлять козаки. Я з частиною козаків кидаюся назустріч атакуючих большевиків, які підїхалн кінно на 150–200 кроків і гурмою натискають. Наших із десяток здержує крісовим вогнем червоних на хвилину, але інші ховаються поза парком. За кіннотою посувається у розстрільній кілька соток піхоти: значить, большевиків є батальйон піхоти і дивізіон кінноти…
Своєю реакцією на наступ я з козаками трохи стримав червоних, які спішились, наступаючи разом із своєю піхотою. По нас кроплять із крісів та кількох кулеметів. Біля двох возів, на одному з яких їхала моя дружина, стоїть привязаних на
