Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Червоні, при помочі своїх, хутко довідались про нас і почали пошукувати і їздили відділами із Брацлава і з Гайсина. Карий конче хотів бачитись зпочатку з от. Арсеньом над самою річкою Богом. Нарешті доїхали до того села й при помочі родичів Арсеня дали йому знати про наш приїзд. В околиці було багато козаків от. Арсеня. Вони не ховались, а жили в своїх селах і хуторах і ніхто їх не зачіпав.
Це тому, що от. Арсень „амнестувався" в черезвичайці у Винниці з своїми найближчими співробітниками в числі 10 козаків Від його родичів я довідався, що Арсень хоче виграти на часі і не є щирий з комуністами, однак пішов в пащеку „червоного льва". Мені була дивна ця смілива гра з боку отамана. А хто його знає, що він може викинути, будучи в руках ЧК, хоча провізорично на волі і при зброї? Він „амнестований", але якою ціною і чиїм коштом? Чи можна мати 100 % довіря до нього? А чи не може піднести своїх „акцій" в очах ЧК. нашим коштом? Своїми сумнівами ділюся з от. Карим і кажу, що я дипломатії не люблю. Мені подобалася відкрита боротьба. Мусимо уважати, щоб не попасти в халепу. Одного дня в товаристві кількох своїх „амнестірованих" козаків прибуває до нас от. Арсень. Ця людина міцної будови, років має 30, білявий. 3 його рухів видно певність і рішучість. Обличчя рішуче і видно, що він має характер і волю. От. Карий сів з ним в лісі конферувати. Я теж підсунувся, щоб чути розмову. Арсень приїхав з Винниці, де він живе. Він ніби в добрих відносинах з Черезвичайкою. Ходить собі всюди спокійно і при револьвері. Його козаки мають працю. Чека вживає Арсеня для пропаганди і агітації: він мусів написати скілька відозв до повстанців, виступав прилюдно на совітських вічах в часі їхніх державних свят. Та чим він був, тим і залишився, Його ціллю є вберегти людей на той час, коли можна буле виступити і різати комуністів. Тоді розпочне з Винниці — з Черезвичайки та Ревкому, Тому от. Карий згоджується на умови нового житія от. Арсеня і жадає щоб він використав свою „діяльяість" на підсилання повстанчого руху в своїм районі, Тепер іде підготовча праця до солідної акції в обєднанні всіх отаманів під одним командуванням. Коли Арсень почує про загальний вибух, то, не гаючи часу, нехай зачинає знову збройну боротьбу з окупантами.
Переходить мова на от. Лиха. Карий каже, що хотів би його бачити. Однак Арсень зазначив, що відділ от. Лиха майже не існує. Перебуває от. Лихо десь аж в Ольгопільськім повіті в товаристві кількох осіб. Відділ от. Лиха саме тепер переживав деморалізаційну кризу. Частина його козаків амнестувалась, інші пішли геть від отамана, чи сам отаман їх розпустив. Риба від голови гниє: мені ясно, що Лихо сам переживав зневірливий момент. Чи знайде він у собі силу боортись? Видно, він не розумів дуже важної причини, що завсіди тими самими методами і формами боротьби не можна боротись з червоними. Що було добре торік, півроку назад, тепер треба відкинути, як пережиток, бо ворог мав нагоду вивчити повстанця й його тактику, пізнати вдачу ватажка та його людей. Все еволюціонує й тому форми боротьби мусять досконалитись. Дуже часто треба позбуватись своїх козаків з відділу, щоб не мали деструктивного впливу, а поповнювати свіжими людьми. А проте одне мусить бути незмінене і твердіше криці: воля самого отамана.
Дивлюсь на от. Арсеня. Говорить він про свого товариша от. Лиха невідомо, чи він сумує, чи оправдує своє моральне заломання, яке, як-не-як, впхнуло його в лабети черезвичайки. А там не сидять дурні: там москалі й жиди — найхитріші представники своїх народів. Вони можуть ждати довго. За той час із амнестованого витиснуть потрібний їм „сік", як із губки воду, а тоді несподівано знищать. Хвилево можеш, чоловіче, ходити собі „вільно", навіть виїздити, маєш, коли хочеш, револьвер, даємо тобі авто, до товариства — гарних жінок, при зустрічі ми до тебе приємненько всміхаємось, тиснемо твою „бандитську" руку, але… кожний день зближує тебе до моменту, коли ми витиснемо з тебе твою хитру хахлацьку душу. Ти нам потрібний, поки ще є інші повстанці отамани. Не буде їх, то за старі проти нас провини, за кров „вибраного народу", даси, проклятий гою, свою всю кров і сліду по тобі не лишиться! Чи знав от. Арсень про це все, думаючи обдурити чекістів губчека? Які наївні були його плани! Наївні й ми, що з ним балакаємо та сподіваємось чогось від нього. Я є певний, що голова черезвичайки буде знати, куди поїхав Арсень і що мав балачку з якимось отаманом. Тому я при кінці запитав його, чи він думає змовчати розмову з нами, чи сказати чекістам. Арсень задумався і каже, що не буде говорити. Я звернув йому увагу, що він зробить страшну помилку, криючи зустріч із от. Карим. На мою думку, він мусить сказати про неї, але важне, що скаже. Уявім такий випадок: „анмнестіруеться" наш один козак, який скаже „новину" чекістам. Тоді Арсеньові ще більше не будуть вірити, а може негайно і розстріляють. Скачи враже, як пан каже…
Арсень зарядив у свому селі, щоб нас відповідно прийняли та дали нам їжу, сам негайно виїхав до Винниці. Я довго думав, як поступить Арсень і чи зрадить нас? Карому я відрадив їхати на південне Поділля шукати отамана Лиха. Краще це зробити післанцем. Мене тягнуло в свої околиці й я підговорював Карого до виїзду з цього здеморалізованого району, де вже й отамани позаломлювались.
Мали ми відомості про от. Заболотного з Балтського повіту, який звідсіля перекидався і в північні повіти Херсонщини. Одні говорили, що він мав сильний повстанчий кінно-піший відділ, другі казали, що от. Заболотний їздить тільки з кіннотою. То знову, що ніякої кінноти не має, а провадить боротьбу, подібно як от. Трейко: збирає своїх козаків, нападає і знову все розпорошується. Не важно нам було, хто він і що робить. Нам потрібний був сам факт, що в тім районі, недалеко от. Лиха, є ще один повстанець, який зганяє сон
