Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Ідемо цілий час лісом, оминаємо Каміногірку, про яку вже була мова, і підїздимо до Слобідки. Тут задержуємося. Я пішов із кількома козаками до хат знайомих селян. Питаю за новинами. Цікавий я, що чути про моїх козаків. Всі мої козаки е також у Шепеля.
Я незвичайно втішився цими відомостями і поінформував от. Карого. Прийшов до дому козак Петро Швець. Мати йому сказала, що ми є, і він негайно прибув до нас. Петро потвердив усі відомості і добавив, що червоні підчас моєї відсутности дуже натискали на козаків Грабарчука, Лиха й Сензюка. Тому ці групки влились до от. Шепеля і всі є в лісі під селом Треповський Майдан. Петро Швець подав сумну новину: в одній сутичці був ранений легко в бік козак Тропа із Слобідки; він хворував на падачку; після поранення слабість так опанувала організм, що затовкла Тропу на смерть. Всі козаки зробили щирому товаришеві трумну й поховали його з повним озброєнням.
П. Швець сказав іще одну річ, яка мене дуже вразила. Кілька днів тому до шепелівців прибув козак Мандзюк у товаристві ще одного типа, в якому козаки з Літина пізнали представника Губчека з Винниці — тов. Сєрдітова. Сєрдітов прийшов із Мандзюком і не сподівався, що його пізнають козаки з міста Літина, куди часто Сєрдітов приїздив і говорив прилюдно, як представник совітської влади та грізний агент черезвичайки.
Деконспірація Сєрдітова рішила долю обох. Вчора Шепель наказав Сєрдітова І Маздзкжа розстріляти. Чого Мандзюк із головою ЧК хотів від Шепеля і як вони думали обдурити його, того Шепель не знав, але не важко було догадатися. Лише треба дивуватися глупоті, чи дурній відвазі такого совітського представника влади, як голова губерніяльної, чи окружної черсзвичайки. Чи в своїй наївності Сєрдітов думав, що повстанці такі наївні чи дурні. А може козак Мандзюк охарактеризував так повстанців, що, при довірї моїм і шелелівців до нього, він дасть можливість самому шефові черезвичайки прислужитись перед своїм начальством і мати до того цікаві переживання? Мовляв, що ви, товариші, можете, — я, наприклад, був серед сотень „бандитів" Шепеля, а потім Орла, удалось мені їх знищити, а вони, дурні, не полапалися… Аж тепер мені ясно стало, куди подався мій „довірений" і відважний козак Мандзюк, від якого я не мав таємниць: до винницької губчека! Коли хоче Бог когось покарати, то відбере йому розум, — кажуть люди. Мандзюк був за української влади агентом української контррозвідки в Літнні. Не одного тоді комуніста розстріляв, чи спричинився до розстрілу. Потім був зо мною і не одну червону душу вигнав з большевицького тіла. Раптом така людина йде до ворога бити поклони, кається, приймає комуністичну віру, чи доктрину і все, що було перед тим святе, за що проливав він свою і ворожу кров, стає нічим! Не розумію морального стану таких людей. Невже сумління мовчить тоді? Мені здається, що в таких обставинах дуже легко збожеволіти. Коли Мандзюк згинув, то це єдиний для нього вихід.
Того дня ми спокійно перебули до ночі й цілу ніч відпочивали по довгому рейді. Шевцеві я сказав, щоб він повідомив моїх козаків і отамана Шепеля про паше прибуття. Завтра рано ми приїдемо до Шепеля. Настрій в мене дуже добрий. Отаман Карий, думаю, не дурно сюди приїхав: наша кіннота та Шепелева піхота, це велика сила.
Ранком я сідаю на коня й іду до місця постою Шепеля. Бачу знайомі обличчя. Кого не знав, запізнаюся, бо було чимало старшин ізза кордону, з польською табору інтернованих. Дивує мене, що серед повстанців є дні пані, які ризикнули із штабом Шепеля прибути з Польші сюди. Одна була в Рівнім — брунетка, а друга висока, струнка блондинка. Сказали вони мені свої призвища, але я їх не запам’ятав.
Ми сидимо в групі старшин на траві, козаки цікавішої вдачі навколо. Я оповідаю про наш рейд з Київщини на Брацлавщину, про зустріч з от. Арсенем, який амнестірований, про наш намір зустрітись з отаманом Лихом та Заболотним. Коли згадав про амністованого Арсеня, Іван і харитон Паньковецькі — старшини штабу Шепеля саркастично всміхнулися. Самого Шепеля десь не було й він не спішив мене привітати. При кінці кажу старшинам попередити своїх козаків, щоб не було стрілянини, коли їхатиме з відділом от. Карий і от. Пугач. Потім я попросив вибачення, бо не спав кілька ночей підряд, ліг і хутко заснув.
Скільки спав — не знаю. Збудив мене удао в голову і в лице мавзером. Відкриваю очі й бачу над собою злюще обличчя якогось типа. Кидаюся до своєї зброї: револьвер і кріс забрав хтось, коли я спав. Блиснула думка, що це большевики біля мене. Був, мовляв, бій, я міцно спав, шепелівці втікли, а мене, раба Божого, зловили сонного.
— Стрєляй, сволочь, я ваших много розстрєлял! — кажу до типа з мавзером.
Раптом чую, що мене хтось сильно вдарив між лопаток ззаду.
Оглядаюсь. Стоїть „поручник" Іван Паньковецький із крісом, Це він мене так вгатив. Тоді я зорієнтувався, що це непорозуміння.
— Що ви, подуріли? — кричу, — Що це все значить? Чому напали на мене? Коли є якесь непорозуміння, то з почату виясніть справу, і потім знущайтеся. За хвилину прибуде от. Карий і 70 козаків, прошу питати їх. Ви за цей напад будете відповідати, як не тепер, то я майбутньому.
Прибігає задиханий от. Шепель. Худе, мале створіння. Злющі оченята бігають. Приступає до мене і шукає чогось в кишенях. Знаходить в кишені штанів ручну гранату.
— О, і отаман починає заглядати до кишень! — говорю іронічно.
— Звязати йому руки й привязати до дає він наказ, який виконують.
Від удару люфою бракує мені віддиху: болить мене в грудях щораз сильніше.
— Панове, — кажу, — бачу, що ви всі подуріли разом із вашим отаманом!
Біля мене залишаються брати Паньковецькі на варті, решта десь зникає. Чую крики: „Стій! Стій! Руки вгору! Злізай з коней!" По кількох мінутах іде Карий,
