Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Отаман Карий, Пугач і Шепель сідають недалеко мене. Звертаюсь до Карого:
— Пане полковнику, виясніть мені, що це все значить? За що мене цей „великий вожд" побив і наказав привязати до дерева? Хіба за ці безсонні ночі, за відвагу, за працю на користь України я дістав від Шепеля нагороду? Ми не шукали теплих місць в Польщі, зиму й літо боролись, а тут маєш подяку! Приходять великі отамани до нас, між собою сваряться, обеззброюють один одного, а нам тут чуби тріщать. Я в Польщі не був; то ви йдіть собі до Польщі і полагоджуйте свої порахунки, а нам дайте спокій. Ти, Шепелю, не забувай, що я тебе вивів в люди в 1918 році, — лишив тобі курінь для повстання, коли з другим куренем в січні 1919 р. я поїхав на фронт. Я був присланий до тебе Головним Отаманом Петлюрою вліті 19-го року, то ти боявся моєї популярності серед козаків. Я це зауважив і відійшов від тебе, хоча хотів тобі щиро помогти тоді. 1 тепер ти, отаман, зробив дурницю: не забувай, що в тебе є 45 моїх, таки моїх, козаків, які он стоять при зброї і дивляться понуро на цю цілу історію. Вони знають мене краще, ніж тебе. — Може кажеш їх обеззброїти? Ониску, — кричу, — йди сюди! Чи ти віриш, що я є зрадник?
— Ні, пане отамане! — відповідач козак.
— Пильнують усіх наших козаків! — кажу. Мої слова зробили велике вражіння. Харитон Паньковецький сів біля мене і почав шепотом говорити, що їхній отаман заховується дійсно, як божевільний. Він вірить, що це все непорозуміння. Причиною є козак Мандзюк, який на допиті сказав, що вів амнестірований, що на цих днях прибуде отаман Орел-Гальський з Київщини і він є „амнестірований". До большевиків перейшов Кравченко-Пугач та що в тов. Сєрдітова була відозва підписана призвіщем „Кравченко-Пугач."
— Нехай і так, — кажу я, — але чи можна вірити одній людині, яка хотіла мститися після своєї смерти в той спосіб, щоб опісля було ніж нами непорозуміння? І Мандзюк досяг свого. Відозви за підписом от. Кравченка-Пугача — чи це не пропагандивно-агітаційний вибрик, щоб вносити розлам у ряди повстанців? Чи ви й Шепель переконані, що десь в гайсинськім повіті нема відозв, припустім, для козаків от. Лиха за „підписом" от. Шепеля? Коли ми сюди їхали, то під Яновом зловили 12 большевицьких курсантів з червоним командіром. Пошліть їх туди і в ліску над дорогою є їхні трупи. Це я їх із своїми козаками порубав. Амнестіовані хіба не стинають большевицьких голов.
У цей час Шепель балакав з Карим і Пугачем. Харитон Паньковецький встав і підійшов до Шепеля, якому, видно, говорив, щоб мене відвязав від дерева. Карий так-само цього вимагав. Київські козаки були без охорони, обезброєні. Ті мої козаки, які були з Поділля на Київщині, знали багатьох козаків, які тепер з нами приїхали. Не зважаючи на непорузуміння Петро Швець, Онисько Грабарчук, Василь Сендзюк балакали з київцями. Повстанці з Київщини обурювались, що їх обезброєно, особливо мені всі співчували. Витворилась така прикра ситуація, що мої козаки, які були до цього часу в Шепеля, всі мали в руках зброю і стояли окремо: ніби очікуючи наказу від мене. Київці майже всі мали в кишенях револьвери, бо при обезброєнні здали тільки кріси та шаблі.
Шепель, видно, зорієнтувався, чим все пахне, і дав наказ відвязати мене. Я зажадав своєї зброї, Обмив обличчя, яке було скривавлене, але ходити не міг, бо боліли мої груди, з горла йшла кров. Принесли мені один револьвер і кріс. Шаблі й другого револьвера „не знайшли". Карому й цілому відділові дали лише коні, багато сідел позабирали і поховали. Зброї не дали, за вийнятком кількох старих крісів та втинків.
Перед вечером Карий і козаки підійшли до мене й почали просити, щоб я з ними їхав. Я попробував сісти на коня — не можу вилізти на сідло. Підсадили мене, але їхати я не міг, бо легені боліли. Тому попрощався з київцями, їхніми отаманами і залишився.
Підбігає в корчах О. Грабарчук і питає, що мають робити його козаки і взагалі всі ті, які були раніш у мене? Є побоювання, що Іван Паньковецький їх обезброїть вночі, бо він бачив із Шепелем поставу козаків.
Кажу Ониськові, щоб всі козаки мої від Шепеля відійшли, просто одинцем втекли і зібрались на Кипоровім Яру ще тієї ночі.
Грабарчук додав, що Шепель радився з Іваном Паньковецьким, як постріляти всіх київців із отаманами, але зрезигнував, бо „багато крцати".
Виходить, що нас було забагато, щоб усіх розстріляти. За що? Яким правом? Правом отамана — півбожевільного? Що там у Польщі між ними вийшло? То отаман Карий повідомляє всіх повстанців, щоб розстріляти Григорчука-Барського, б. начальника „штабу" Шепеля, то знову от. Шепель був би безперечно розстріляв його, а при ньому й мене, Пугача і всіх козаків, коди б їх було не 70, а 17. Бодай найголовнішим моментом, що стримував його, було те, що мої козаки, які були в Шепеля в часі моєї відсутности, були на сторожі. Я навіть запитав, що зробив би Онисько, Петро, Максим, Василь, які творили осередок провідників серед своїх козаків, коли б Шепель, наприклад, хотів мене розстріляти? Грабарчук каже, що козаки навіть сподівалися такого кінця, але були всі на сторожі й мали вже кинутися на штаб Шепеля і їх усіх вимордувати разом із їхнім дурним, трусливим отаманом. Дійшло в лісі, де стояли шепелівці вже 3 тижні, до того, що Шепель наказував козакам гонити на деревах сорок, які скрекотали, бо це його нервувало.
Шепелівці, оповідає Онисько, це голота без сумління. Ходять у підштанках, бо штанів не мають, ночами в Майдані Трепівськім, Миколаївці й у інших селах крадуть баранів, овець, свиней у селян. Бували випадки ґвалтів над дівчатами із Сандрак. Їх зловили шепелівці в лісі, зробили своє й пустили, а отаман на це не реагує, лише панічно боїться большевиків, ніби душа його передчувала свій кінець.
