Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Коні для козаків добра річ, але буває з ними клопіт. Вже кінець серпня, на ланах совхозів і в селян нема снопів вівса, не стоїть він і на пні. Маємо 32 коней, бракує ще 5 сідел, які козаки зшивають з сухої трави та з мішків і дочіплюють до них якимсь робом стремена. Після „вітки" настрій веселий. В звичайних відрах зварили козаки бичка. Знайшлась сіль, перець, бобкове листя, цибуля і картопля, Мяса було більше ніж юшки, але смакувало нам.
По двох днях відпочинку, 1 вересня 1921 р, роблю докладні розвідки в містечку Янові й опівночі нападаємо на „Ортчека" та залізничу стацію „Холопієвськ". Службовці в маєтку не бороняться також. Кількох чекістів розстріляно, міліцію розігнано. Здобуваємо 10 коней із сідлами і виїздимо знову в ліс, де підряд кілька днів переїздили з місця на місце. Вечорами заїздили до сіл і по короткім побуті знову на ніч отаборювались у лісі.
Одного разу стоїмо в лісі під Слобідкою. Раптом чуємо в напрямку Треповського Майдану сильну стрілянину. Ну, думаю, червоні нарешті добиваються до відділу от. Шепеля. Стрілянина тривала з півтори години і перейшла в поодинокі рушничні стріли, а потім зовсім затихла. Ще пройшло біля 2-ох годин. Є 10 ранку. Чуємо розмову і бачимо, що лісом іде гурт людей в нашім напрямку. Ми одразу орієнтуємося, що це втікають шепелівці. Повстанці підходять ближче. Бачу от. Шепеля, всіх братів (було їх 5) Паньковецьких, кількох старшин і 2 жінки, — разом 12 осіб. Виходжу до них і кажу/щоб затримали: ь біля нас. Я буду більше гостинний, ніж вони. Звертаюсь до от. Шешепля і кажу йому, щоби він і ввесь його штаб були цілком спокійні. Я забув про заподіяну ним мені особисто кривду і обеззброєння моїх приятелів із Київщини, в імя боротьби за Україну.
Ми не мусимо мати порахунків в імя ідеї. Коли штаб підходив, ми здалека його бачили і могли були зробити засідку, кращу від большевиків, всіх обеззброїти і постріляти. Чи маю — кажу на доказ моєї щирости — вислати своїх кінних по решту його козаків, щоб їх зібрали і сюди привели?
От. Шепель згодився. Висилаю 10 козаків з Лихом, який по кількох годинах приводить до 70-ох козаків Шепеля. Люди сумні, обдерті, як биті пси. Друга половина козаків Шепеля десь розбіглася по лісі. Червоних було не дуже багато; 2 сотні кінних і сотня піших. Вони попали на місце постою шепелівців несподівано. Частина кращих козаків відбивалась, інші пішли врозтіч, а штаб із Шепелем відійшов в наші ліси.
Послав я своїх козаків до села Брусленова купити 5 баранів, які згодом селянин пригнав на Слобідку. Негайно різники взялись до роботи і по кількох годинах був добрий обід із нашою горілкою. Один старшина обділив рівномірно всіх козаків „віткою". Моя сторожа не дрімала і пильно дивилася на всі боки; особливо стежі слідкували в напрямку Треповського майдану. Я сподівався, що червоні, розігнавши шепелівців, будуть по їхніх слідах посуватись до Кипорового Яру.
Ми весело розмовляли, були немов одним відділом. Шепелівці в голос говорили, що уявляли собі повстанчу діяльність так, як бачать у нас: є коні, добра зброя, козаки одягнуті, зжиті, певні себе, люблять отамана, є що їсти і випити, а у них… пожалься, Боже!
Шепель звертається до мене і каже, щоб я, маючи коні, поїхав у летичівський повіт, бо в тім районі нікого нема. Виходить щось у роді наказу.
Зазначаю от. Шепелеві, що після випадку, який я мав у його відділі і від нього, не може бути мови про мою співпрацю з ним і під його наказами. Зрештою одного слова „Шепель" мало, щоб наказувати таким, як я. Хто з на, чи ті, які прибувають зза кордону, не мусіли б підлягати тим, які більше зорієнтовані на місці.
Нашу розмову перервало кілька стрілів. Прибігає козак-шепелівець і каже, що він з одним хорунжим був на хуторі по тютюн. Надїхали большевики і забили хорунжого, а козак втік.
Тепер большевики стріляють на мою стежу, що стежить за руха ми червоних і хутко будуть тут.
За хвилину приймаю звіт від козака. Даю своїм кінним наказ сідати на коней і рушати за мною. Звертаюся до Шепеля, щоб його піхота розгорнулась на краю ліса та слідкувала, що буде. Завважаю одну червону сотню під Слобідкою, а друга іде лавою від Миколаївки. Рішаю непомітно садами Слобідки підїхати до самих большевиків і заатакувати їх, коли їхатимуть на ліс, збоку.
Так і сталося: червона сотня з 90 кіннотчиками порівнялася з нами. Може вони й бачили кількох кінних, але не думали, що це повстанці, бо перед тим гонили повстанчу піхоту. Своїм скупченим козакам, яким в голові ще шуміла „вітка", наказую цілою силою коней вдарити на червоних. Кричатимемо „Слава!", коли будемо їх рубати. Нас від червоних ділить один хутір. Вони до берега ліса під'їздять обережно, в лаві. Ліве їхнє крило зараз заатакуємо.
Вилітаємо. Бачимо вже перелякані обличчя червоних. Кричу „Слава!" і рубаю першого, що навинувся під шаблю. Рубають мої козаки. Червона сотня повертає коней і втікає, а ми женемося за ними. Втеча ворожої кінноти найкращий момент до її знищення другою кіннотою.
В погоні здибаємо большевицьку тачанку, яка не стріляє. Я з Ониськом Грабарчуком пустився за нею, та трудню її дігнати. Зарубали ми з 15 большевнків, але зловили всього 4 коней, решта втекла за большевикамн. Від трупів козаки позабирали шаблі і крісн з набоями.
Я дивлюся, чи часами большевицька піхота не візьме нас в „перепльот". Ні, її нема — певно залишилась в Треповськім Майдані. По короткім відпочинку, використовуючи добрий підхід
