Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Читаєте висновки українського журналіста з минулого: ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну! Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією, чи організацією, все це — "отаманія". Отже вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, які говорять слова "отаманія", і побачите, що власне в їх душах жевріє ота "отаманія". Будете бачити ту некарність, розхрістаність, трусливість, еґоїзм, безідейність, демагогію й впізнаєте деструктивну "отаманію".
Отамани однак боролися, гинули; нові на їх місце зявлялися. І отамани люди, із всіма добрими й злими людськими прикметами. Були серед них не старшини, а звались старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу ставати провідником, то царський наказ не є для нього такий-то важний у відношенні до авансу. Кажуть, що отамани були не карні, мало здисципліновані. Були й такі.
От. Карий із своїм відділом поїхав на Київщину, а я самотній із вірним товаришем-конем „Каштаном" пішов слідом за повстанцями, ведучи коня на поводах. Ледь йшов, держучнсь Каштанової гриви, а руками не міг порушувати через біль в плечах. Віддихав злегка і часто, бо втягати повітря в легені не міг. Часто сідав та відпочивав. З Шепелівцямн не міг залишатися з таких причин: раз, що вони могли мене крадьки вбити, щоб я пізніше не мстився за кривду; друге, щоби мої козаки не відійшли від Шепеля, бо коли мене не буде, то не матимуть до кого йти; а третє я відчував страшенно кривду, заподіяну мені і всім повстанцям з Київщини без причини.
На Купорів я не міг дійти: туди треба було мандрувати з 10 км., тому я лишився під селом Слобідкою, недалеко одного хутора, в густім ліску, біля якого була керничка. Коневі приніс із поля два снопи вівса невідомого мені власника і сам ліг біля нього. Чорні думи снувались у голові; врешті заснув удосвіта. Вдень йти, чи їхати з моїми силами важко, тому я на тім самім місці перебув до вечора. Про небезпеку чогось не думав, зрештою в гущавнику мене ніхто не бачив. Брезентовим відром напоїв коня. Шепелівці були від мене 4–5 км. Коли б большевики хотіли мати з ними діло, то знають напевно, де вони, а в цій околиці не будуть повстанців шукати.
Турбувало мене, що мої козаки, які цієї ночі покинули Шепеля, будуть на Кипировім Яру без мене. Однак один день вони дадуть собі раду і догадаються, що я не міг доїхати та затримався десь недлеко. Про місце постою большевики знали, перехід р. Бугу в м. Янові отаманом Карим будуть знати, або вже знають, тому нікого на Кипаровім Ярі не будуть шукати.
Вже вечір. Ще раз напоїв коня, який цілий час спокійно лежав, не іржав. Як ось виліз на коня і помалу поїхав. Від родичів слобідських козаків довідався, де вони стоять. Здибаю старшого брата О. Грабарчука — Давида. Він мене привів на місце, де були всі козаки, 42 разом. Трьох кудись вислав от. Шепель і вони не прибули, коли решта відходила від Шепеля. Відійшли всі разом, зробивши збірку в 500 метрах від табору Шепеля, якому нічого не говорили. Так само люди Шепеля не спостерегли вночі, що мої козаки відходять. Вони лише рано зауважили їхню неприявність, але що вже могли порадити? Панковецькі, особливо Іван, міг собі біситися, що так сталося. Напевно доказував, що коли б були пустили кулю в лоб Орлові — то не дійшло б до такого стану.
Я вияснив всім козакам, що було на Київщині й чому раніш я не міг приїхати, розказав про Всеукраїнський Повстанком, дезерцію Мандзюка, прихід отамана Карого, наш рейд по Київщині та Поділлю і про сподіваний прихід українських військ зза кордону. Обеззброєння нас Шепелем я уважав за злочин, їхню діяльність, чи правильніше, бездіяльність я осуджував. Треба нам розростатись, організуватись і битись з червоними, нападаючи на них. Тому нашим першим завданням є здобувати коней для всіх наших козаків. Онисько сказав, що його козаки в числі 9 душ мають коні і сідла заховані по господарствах. Коні їх працювали підчас жнив, коли вони були у Шепеля. Козаки Сензюка і Лиха були без коцей. Орієнтуюсь, де б здобути коней.
Давид Грабарчук каже, що в Уродівській цукроварні і горальні можна буя взяти до 16 коней і стільки ж і Янові, де стоїть команда залізничої черезвичайки в дворі б. польського дідича Холонєвського і на станції. В іншім місці не можна було зробити нападу на кінну частину, бо кіннота стояла по містах більшими скупченнями полками, бригадами та була далеко від нас. Чатувати на сотню, чи дивізіон десь на шляхах я не міг, бо не мав розвідів, фактично ще не вспів їх перевірити і пусгити в рух.
Після перепровадження докладних розвідів протягом дня в Уладівці, ми звечора підсуваємося через р. Бог провізоричним мостом до цукроварні. Знаємо, що там є 80 большевикіа охорони. Обеззброюємо варту і атакуємо касарню… Червоні заалярмувались і відстрілюються. Ручними гранатами здобуваємо партер, — большевики втікають на поверх і звідти бороняться. Я наказую вилучити електрику, щоби цукроварня була в темряві і щоб нас не видно було на площах. Хочу конче здобути перший поверх; йдемо по сходах, стріляємо, кидаємо гранати: червоні відстріляються далі; маю одного раненого в плече. — „Давайте, козаки соломи, нафти, смоли в коритар" — командую. По кількох хвилинах будинок починає горітн. Солома з гноєм димить немилосердно і дим іде на поверх де душаться червоні.
Кричимо, щоб здавались, бо будуть в огні вискакувати і тоді всіх перебємо. Вони не здаються, а будинок починає палати. В його полумї згинули всі большевики, ніоден не піддався. Показуючи на будинок, я сказав свом козакам: „Хоча то й вороги, але згинули по вояцьки, з честю; вони дають приклад, як всі козаки повинні вмирати!" Цукроварня була в наших руках. Козаки почали сідлати і виводити без сідел коні, яких було з 50, але ми вибрали лише 20 коней. Забрали також 2-х верхових большев. коней. Більш ні до кого не заходили. Не прийшло нам до голови заглянути до каси: пощо нам совітські папірці? Шкода часу, бо ми ще по дорозі маємо заїхати до горальні. Там була так звана „вітка" — цебто розведений водою до 30°/о, спірт.
