Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський

Я сам прихильник диктаторських метод в командуванні і ваш виступ трактую, як „чорну раду".

Блиснула мені вже на початку тієї особливої розмови думка, чи. ці комітетові пани не грають просто комедії з намови самого Пугача, що без найменшої підстави почав вбачати в мені „конкурента", завдяки моїй популярності поміж козацтвом. Згодом відкинув цю думку, бо напруження між повстанським комітетом і отаманом були таки дійсно правдиві.

Почав отаман Пугач переводити „мобілізацію". Робилося це тим способом, що повстанчий відділ „примусово'' забирав по селах молодих хлопців, щоб їхні родини мали оправдання перед владою. Це мала бути така собі „хохлацька" — як Пугач казав — „хитрість". Видко, отаман хотів показати мені, яка сильна його організація.

За тиждень мали ми в рядах нашого відділу майже 50 кіннотчиків і 300 піших козаків. Але які це були козаки? Були це просто хлопці, що їх зелений розум і несвідомість небезпеки спонукали покозакувати. Бракувало їм морально-національної підготови, володіння зброєю, озброєння і одягу. Докоряю делікатно отаманові за збирання такого елементу, запевняючи його, що ціла та братія розлетиться врозтіч при першому бої.

— Ви, пане сотнику, — каже мені отаман, помиляєтеся. Я цих людей знаю. Буду побільшувати свій відділ до кількох тисяч, а потім зроблю загальне повстання і гайда на Київ!

— Дай Боже, щоб наше теля вовка зїло, — завважую, але мені смішно стало з тих безглуздих мрій.

Розвідки доброї Пугач не мав Але по виразах облич селян, по безлічі червоних агентів, що довкруг нас крутилися видно вже було, що і в Винниці і в Бердичеві і в Києві про нас памятають та швидко візьмуть нас у роботу. Одного дня показалося в околиці кілька совітських кіннотчиків. Ми були тоді в якомусь селі на схід від Самогородка. Пугач, без поради зо мною, видав кінноті наказ гнатися за тими кількома большевиками, а потім післав кіннотчика, щоб піхота йшла в розстрільну. Большевики перед тим нас не бачили, а тепер, втікаючи всіх нас бачили. А цього їм було треба. В цій погоні ми дійшли і доїхали до одного тракту, здається, із Сквіри на Козятин. Тут працювало при ремонті телеграфічної лінії кілька озброєних большевиків. Мої кіннотчики їх доглянули і налетіли на червоних несподівано. Лише один большевик стрілив із віддалі двох метрів і вбив — попавши просто в груди — одного козака. Поки я доїхав до місця випадку, то Грабарчук, Тропа і Швець вже порубали 6-ох большевиків, а один з них втік. Почали його майже всі ловити, але драбуга таки втік та зник в садах великого села з озером. Обскочили ми в цім селі волосний уряд і з наказу отамана спалили на площі перед народом всі акти.

Випадок із козаком Семеном затримав цілу погоню. Ми взяли трупа на підводу і вернулися до цього самого села, звідки почався наступ. Вечером замовили домовину, а похорон відложили на другий день, тим більше, що в цей день припадало якесь урочисте свято. Ціле село зійшлося на похорон. Ледве ми поховали козаки і чота віддала почесну сальву, коли надбігають перелякані селяни й доносять, що від півдня зближаються большевики. Прохаю отамана, щоб дозволив мені кермувати боєм. Пугач погоджується. Виїжджаю на край села та пильно обсервую рух большевиків. Бачу, що вони спокійно прямують дорогого повз село на Самгородок. Маю лискавковий плян помстити вбитого козака: даю піхоті наказ залягти між будинками в розстрільну, підпустити большевицьку валку на возах до височини села і з віддалі 100–150 кроків сипнути по них вогнем, потім піти в наступ, коли я з кіннотою заатакую їх від чола.

З кіннотою я від'їхав наперед і скрився в долині біля шляху. Вся кіннота зі шаблями в руках. Чую, що наближається кінна сотня большевиків, падають від села густо стріли. Раптом, командує Пугач:

— За мною! Слава!

Випадаємо, як буря і починаємо рубати червону кінноту, якої вдвоє більше від нас. Три сотні піхоти вискакує до большевицьких возів. Большевики мають мабуть також яких три сотні люда, зіскакують із возів і біжать у поле за своєю кіннотою. Гонимо за нею кілька кільометрів, рубаючи відсталих просто з плеча. Коней ловимо, придадуться. Хочу зі своїми козаками конче дігнати втікаючу тачанку. Сидить на ній большевик у червоній „будьонівці" і червоних штанах, але не може в нас стріляти з кулемета, який йому затявся. Має в руках револьвер і пострілює в нашому напрямі. Використовуємо момент, коли тачанка зїздить уділ і попадає в рів. Один скок конем: мах! Червоний покотився з тачанки на землю; здається, якийсь кавказець. Чого шукав у нашій буйній Україні? Кажу козакові взяти нагана і червону будьонівку. Другий большевих, що правив кіньми, вже не втікає, наказую йому завертати назад.

Затримую погоню своєї кінноти, бо за нами біжать втікаючі піші большевики. Їздимо вміло серед них та накликуємо по-московськи: „Здавайтесь, таваріщі!". І дійсно багато почало підносити руки, але Грабарчук і його запальні хлопці вже зарубали душ яких пятнадцять. Обурений підїжджаю до них і заборонюю рубати безборонних. Козаки-подоляки виправдуються, що це помста за козака Семена, який згинув учора. Відповідаю їм, що така помстя без відома мого й отамана — це злочин.

Зібрали ми душ 30 полонених, забрали тачанку з трьома кіньми та кулеметом і поїхали до села. Піхота вже встигла зібратися. Здобули ми чимало набоїв до рушниць та чотири кулемети. Полонених замкнено по перевязанні ран раненим. Убитих большевиків ми не рахували. Голова сільського комітету отримав доручення позбирати по полі вбитих та закопати їх до одної ями. Виявилося, що підчас короткого бою згинуло понад 50 червоних, з нашого боку легким пострілом у руку був ранений один козак із кінноти. Здобуття 22-ох коней дало нам змогу побільшити свою кінноту до 75 шабель; на коні посадили ми добрих козаків із піхоти.

Загальна втіха з перемоги над куренем большевиків була велика. Приходила молодь із села зголошуватися до повстанців. Отаман наказав їх записувати. Ми звернули увагу на дівчат у тамошнім селі; гарні були, одна від одної краща. Мої подільні мало опікувалися того вечора кіньми і просили київців нести охорону. Під спів соловейка мабуть швидко позабували тоді