Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Погрозивши кацапові ще раз, пішли ми вслід за повстанцями. Йшли так добру годину за кінськими слідами і надслуховували, врешті почули досить голосний говір і побачили щось 15-ох кінних і 20 піших. Ми, лісовики, вміємо підходити лісом так, що самі бачимо все, а нас трудно побачити і почути. Я боявся непорузуміння в формі стріляння до нас, коли ми озброєні і майже всі в совітських будіоновках раптовно покажемось повстанцям. Кажу козакові Мандзюкові, щоб вийшов сам без кріса і підійшовши до команданта київців, сказав, що отаман Орел хоче з ним балакати і перебуває недалеко. Хай не бояться нас і не стріляють. Недавне стріляння походило з нашої засідки, в якій ми прогнали геть большевиків.
Мандзюк пішов. По кількох хвилинах ми зійшлися з київськими повстанцями і з цікавістю почали оглядати одні одних. Знайомлюся з отаманом Пугачем. Київці відразу повеселішали, бо були дуже пригноблені поразкою і розпорошенням свого відділу. Ми певні себе, одначе входимо в ролю господарів. Кажу отаманові та його козакам, щоб не сумували, бо ж на повстані, як на кожній війні: раз на возі, то знову під возом. Будемо думати, як зарадити неприємності, що спіткала наших дорогих гостей, Кажу, що ми знали про прибуття повстанців, навіть слідили їх, але обережність наказувала нам не вірити київцям через їхнє дивне заховання в чужім районі.
Отаман Пугач розказав, що його спонукала прибути сюди наша діяльність, про яку вже розійшлися широко чутки. Він хотів навязати зі мною контакт. Київці майже всі є з Бердичівщини, привикли до степу і ховання по селах, або степах та балках.
Ліс для них — новина. Крім цьоґо, зовсім чужий терен мав на них поганий вплив. Повстанців хтось зрадив і підвів большевиків під саме місце їхнього постою. Червоні заскочили повстанців тому, що повстанці, думаючи, що мають перед собою подільських повстанців, не приготувались до бою, коли совітська піхота рушила в наступ. Начальник штабу отамана Пугача, поручник Красота, сів на коня, але не вмів ним орудувати. Кінь під стрілом ошалів і поніс свого їздця просто на червоних. Тепер мені стало ясно, кого ми бачили звязаного поміж совітськими старшинами спереду валки тамбовців. Ранених і вбитих повстанці не мали, але втратили ввесь табор і більшість із них розбіглася. З відділу 60-ти кінних залишилося 16, з 50 піших ледви 8. Тих, що втекли, не варто збирати, бо вони з певністю попрямують через Буг у бердичівський повіт.
Пропоную Пугачеві скоріш залишати місце бою. Треба буде нагодувати голодних людей і коней, а це можна буде зробити в районі Кипорового Яру. Треба нам із повстанчої солідарности подумати про звільнення пор. Красоти. Переберемося до безпечного району і ще таки тієї самої ночі мусимо зробити напад на повітове місто Літин.
Увечері 30. квітня люди й кінні добре відпочили й поживилися. Знайшлося по кілька чарок спірту для хлопців. Між довіреними людьми замовив як в околиці шість підвод для 36 піших — своїх і київців. Долучилося до нас ще четверо моїх. Разом було нас 52 чоловіки. Не маю точних відомостей про те, що діється в самому Літині. Знаю загально, що кінноти нема, є 2 сотні „продналоговців" і охоронний баталіон при военкоматі із 120 осіб, зорганізованих із місцевих большевиків. Є в місті Літині крім того з 50 люда міліції, отож разом із черезвичайкою та іншими совітськими урядовцями буде в повіті 400 озброєних червоних. Замало нас: із жалем згадую про свої два відділи, відіслані в райони Летичева й Хмельника.
Говорю отаманові Пугачеві, що перебираю командування на час нападу над цілою нашого групою. План мій такий: дійти непомітно до міста Літина й по дорозі перерізати телефонічне сполучення з Хмельником, потім, із Летичевом. Сполучення з м. Винницею переріже моя цивільна стежа з організації на місцях; наказ уже висланий до Селища під самим Літином окремим післанцем.
Під моєю командою стояла безпосередньо одна ударна групка з 10 чоловік. Другою командуватиме Грабарчук, третьою — Швець. Четверту групку веде Мандзюк. Пята, кінна, буде в запасі під командою отамана Пугача. З вийнятком Пугача, всі коменданти ударних групок добре знають Літин. Кожна групка дістає окреме завдання, що має робити й як співпрацювати з іншими групками над виконанням свого завдання. Головне: ввійти до Літина без одного стрілу. Щоб це осягнути, треба обійти Літин досить далеко від північного заходу, щоб не натрапити на сторожеву охорону на тракті Літин-Летичів.
Це нам вдається. Підводами доїздимо до луки, минаємо жовтий будинок повітового арешту біля польової дороги на село Багринівці. І на цій дорозі нас ніхто не затримує. На луці всі підводи стають, козаки зіскакують із возів, команданти інформують своїх людей про завдання. Я зі своїм відділом іду зпереду, а за мною в бойовім поготівлі посувається решта. На самім кінці їдуть кінні з Пугачем.
Переходимо сонними покрученими вуличками передмістя і задержуємося над плитенькою річкою Згаром. Перед нами широка кладка для піших. Посилаю до Пугача, щоб річку переїздив убрід. Виходимо на головну вулицю між Ревкомом і Воєнкоматом. На вулиці тихо. Ніхто не йде. Перед нами будинок гімназії, а трохи далі направо — будинок пошти. Перебігаю зі своїми людьми вулиці й входжу до поштового будинку. Хвилина і дижурні телефоністи лежать повязані, апарати нездатні до вжитку, бо всі контактники повідрізувані від централі.
Онисько вже порядкує в будинку Чека. Петро Швець перевертав Ревком, Мандзюк пішов на вулицю в напрямку Микулинець. Там на цій вулиці розташовані продналоговці. Швець, не знайшовши нікого в Ревкомі, побіг обезброювати дижурних міліціонерів. Я наближаюся до Воєнного Комісаріяту. Стоїть при будці вартовий.
— Стой! — кричить. — Стой, кто ідіот?
— Свої, не узнал, дурак, што лі?
Підхожу до вартівника, наставляю до грудей револьвер. Здіймаю в нього з плеча кріс.
Переляканий віддає зброю.
Питаю:
— Який сьогодні у вас пропуск?
— Ві-ві-вінтовка… — каже дрижачим із переляку голосом.
