Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Підчас перебування в лісі вислав я розвідників, щоб розшукали групу В. Сензюка. Він добре конспірувався, бо мої звязкові вернулись без нічого лише на кожний випадок поінформували звязкові осередки, про події в м. Літині. Сензюкові залишили вони інструкцію якнайскоріше машерувати на Кипорів Яр, А може Сензюк вже подався у винницький повіт?
Довго балакав я підчас постою з отаманом Пугачем. Він ганив нашу подільську організацію, слабу свідомість селянської гущі, малу участь населення в активному повстанчому русі. Про завзятість і посвяту селян на Київщині, про їхнє національне освідомлення, про могутність організації повстанчих сил на Київщині говорив Пугач безпереривно. Заявляв мені м. І., що в нього самого є до 15.000 добре озброєних козаків; коли б бодай половина того була на Поділлі, то ми могли би підняти загальне повстання. Відповідаю, що кілька тисяч повстанців знайшлось би також і в нас, але, на здоровий розум, повстання на ширшу мірку не матиме успіху з багатьох причин. По перше, — не маємо підтримки ззовні; по друге — не бачу провідної еліти старшин і інтелігентів; по трете — селянська маса нам сприяє, але запал її соломяний: швидко захоплюється, та ще швидше гасне.
Отаман Пугач легко мені докоряє, що я „невірний Хома" і маю надто песимістичні погляди. Намовляє їхати з ним на Київщину, щоб особисто переконатися у всьому. Відповідаю, що я готов поїхати і побачити все та опісля вернутись назад. Після цієї метушні, яку ми тут завели і яку ще по дорозі спричинимо, навіть варто зійти з очей винницької окружної большевицької влади й опинитися на терені Київщини По друге: знайомство з людьми чужого терену, обставинами, організаціями, про які так гарно оповідає отаман Пугач, може мені пригодитись, а в майбутньому я зможу застосувати все позитивне з терену Київщини на наших невдячних подільських просторах. Пугач зрадів моїй принципіяльній згоді.
Мав я багато часу, щоб придивитися до свойого гостя. Отаман Пугач заховувався з гідністю. Був це мужчина років 27, чорнявий, вродливий і добре збудований. Розумом не грішив, балакати з домішкою демагогії вмів переконливо, хоч не все говорив — як мені здавалося — правду.
Каже він, що служив у російській армії і був поручником, чи штабс-капітаном. З поведінки видно, що він хворобливо-амбітний. Його козаки побоювалися, бо часто вибухав гнівом. Одначе не були вони до свого команданта привязані і не відчували його морального авторитету. По вояках найкраще пізнавати вартість їхнього команданта.
Їдемо біля сіл Дяківець, Медеедівки, Зіновинець, Кожухова, Вечорів. Під Кожуховом на тракті зустрічаємо 20 большевиків з їхнім старшиною. Це відділ для стягання продовольчого податку. Обезброюємо большевиків, їхнього начальника розстрілюймо при дорозі, а солдатів по черзі кладемо на придорожнє каміння догори „нижнім тілом" і вліплюємо кожному по 50 „шомполів". Після такої церемонії пустили всіх большевиків в темряву ночі. Делікатні були, хоч москалі: верещали під ударами шпіцрутенів дикими голосами.
Без пригод доїхали ми ранком на Кипорів Яр, де й розтаборились. Підводчикам я подякував і відпустив їх. Грошей їм я не платив, бо ми їх самі і мали, сказав лише, що не потребую їм пригадувати, як треба тримати язик за зубами.
Настало 2 травня. Моїх козаків з Харком-Сендзюком і Лихом нема. Видко, їх налякала бійка большевиків із київськими повстанцями. Мабуть пішла чутка, що повстанців большевики розбили і позабирали до полону. Не дивно, що обережні козаки не спішилися в небезпечний район. І дійсно, над лісами Кипорового Яру почали збиратися чорні хмари: з Винниці, Літина, Летичова, Хмельника і Улянова посувалися відділи черезвичайок, до диспозиції яких додано чимало кінноти з регулярної, совітської армії. Вже на другий день нашого постою на Кипоровім Яру, себто 3-го травня, совітські відділи стояли в Уладівці, Слобідці, Брусленові, Пенківці і Яськівцях. Дивувало мене, що якимсь робом знають червоні, може зрештою тільки приблизно, де ми стоїмо. Можливо, що червоні агенти, не зважаючи на наш терор, прослідили наш рух в ліси Уладівки.
Отаман Пугач і його козаки почали нервуватися. Наглили до відїзду у Бердичівщину. Їжі для людей і коней годі було дістати, тому цілий день ми і тварини були голодні. Більш запасливі козаки мали овес для коней в саквах. По обіді, хоч-не-хоч, мусів я післати 15-ох козаків до села Каміногірки збирати обрік коням і хліб для козаків. Селян попереджено, що Каміногірка піде вночі з димом, якщо про нас довідаються большевики. На далеку подорож, бо майже під сам Козятин, коні мусіли бути добре нагодовані, бо люди й так витримують більше. Постановили ми з Пугачем виїхати цієї таки ночі з Поділля. Я долучаю своїх 18-тьох людей до відділу київців і підпорядковуюсь його наказам, тим більше, що за річкою Богом ані терен, ані люди мені незнані. На партизашцині таке правило: команданти менших відділів підпорядковуються начальникам більших. Ми, українці, маємо до тих самозрозумілих засад ще свій окремий підхід. Українці — команданти, дуже охоче підпорядковуються командантам чужинцям, чи таки українцеві в чужій службі, але в своїй армії чи адміністрації майже кожному українцеві здається, що він один найрозумніший, а його зверхники — це дурні, злодії, зрадники. Не визнається авторитету свого українця, підривається той авторитет на кожному кроці, накази і розпорядки критикуються. Роблять це переважно люди обмежені, колишні підофіцери, які нахабством і брехнею зайняли старшинські становища чи вищі цивільні посади. Тому то треба великого вироблення і внутрішнього здисципліновання, щоб навчитися підлягати свому, може молодшому, може навіть менше досвідченому братові. Хто вміє підлягати, той уміє також наказувати.
Не раз я роздумував в часах партизанщини, чому у нас таке шкідливе під державним оглядом явище має масовий характер. Це таки правда: в нашій психіці покутує вікове поневолення. Вчорашній раб, стаючи паном, не хоче розуміти загальних цілей, а кермується виключно своїм егоїзмом і зарозумілістю. Там, де від поколінь впоєний
