Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Після вечері визначив я двох козаків на нічні розвідки — Манзюка й молодого, ледви 17-літнього брата Петра Шевця. Завдання: ствердити, чи відділ, який був за дня в Брусленові, є ще в лісах і де стоїть. Звідуни повернулися ранком до Кипорового Яру. Відомості такі: повстанці, чи хто вони такі, стоять в лісі біля кацапської осади й гріються при ватрах. Москалі тієї осади вже давно живуть у лісі з родинами й займаються лісовим ремеслом. Вони всі безумовно большевики, а їхні сини служили й служать у червоній армії. Мусять бути поміж тими кацапами також сексоти, хоч покищо не маю їх на листі, бо очікую даних із Винниці. Старшини й деякі нестаршини з тих „повстанців" стоять по хатах кацапів. Чи не могли вони стояти в самому селі? — думаю. — До кацапів їх потягнуло! Хай же стоять. До таких підозрілих „повстанців" признаватись не будемо.
В годині 8-ій ранку прибігає з Брусленова мій інформатор і повідомляє, що вдосвіта проїхало через село на возах у напрямі Каміногірки 200–250 піхотинців із 15 кінними та кількома кулеметами. Ситуація стала для мене цілком запутана. Значить, червоні мають якісь пляни щодо нас. Може це також із Літина приїхали „повстанці" для обеднання з винницькими „повстанцями"? Добре ми виглядатимемо, якщо одні „повстанці" з одного, а інші з другого боку вдарять на нас одночасно, викривши при допомозі комуністів-лісників місце нашого перебування. Може вороги докладно знають усе про нас, хоч нам здається, що ми так добре конспіруємось?
Мої сумніви й душевне змагання з собою перериває ціла серія стрілів із боку Каміногірки. В лісі чути виразно поодинокі постріли і клекіт кулеметів. Хто з ким беться? Хто на кого напав? Тепер нам прояснюється, що перші їздці, які перебували вчора в Брусленові — це дійсно мусять бути повстанці. В такому випадку мусимо їм негайно поспішити на поміч. Большевики зібрали понад 200 вояків, значить мусять бути при тому дві „роти" тамбовців із Літина. Вони звичайно їздили за „продналогом", правильніше реквірували хліб, а тепер їх вживають до боротьби, проти київських повстанців.
Зібралися ми негайно й не йдемо, в просто біжимо кілометрів чотири. Бій помалу затихає. Підходимо від півдня до Каміногірки лісом. Ще не дійшли до дороги з Каміногірки на Брусленів, коли побачили, що якась валка возами відїздить до Каміногірки з другого боку. Немає чого далі йти, бо повстанцям не поможемо. Рішаюсь затримати відділ у гущавнику з грабини над самим шляхом і докладно зблизька побачити большевиків, які вертаються до Літина. Хутенько даю козакам вказівки, хапаємось за ручні гранати. Залягаємо. Увага, позір! За 15 хвилин надїздить без ніякого забезпечення зпереду, ані-з боків відділ 20 кінних. Поміж ними мелькає мені перед очима постать людини з руками повязаними за плечі. Поглядаю по своїх: лежать, причаївшись, і тільки вогонь їм світиться в очах. Ще хвилина, ах, яка вона довга!… Надїжджають вози; на кожнім по пять-шість червоних. Типові московсько-азіятські обличчя, розмовляють голосно, якби не сподівалися тут, у лісах України, ніякої небезпеки. Значить, перемогли повстанців. Нема часу на команду, козаки самі виберуть собі жертви. Прицілююсь в якогось мордатого типа — стріл: бах, бах, бах! Ціла канонада стрілів. Затарахкотів Ониськів ручний кулемет, славно! Даю команду: гранати! За секунду вони вже рвались на возах і під возами. Тільки серце на мить защеміло: жаль селян, що були поганячами в цієї голоти, та що ж, трудна рада, в таких обставинах нема сентименгту.
На дорозі крик, зойк, деякі передні большевики миттю позіскакували і почали стріляти навмання, без ладу. Сполохані коні рвуться вперед, задні фірманки затримались і зїжджають чимскорше в рідкий ліс. Большевиків на возах вже немає, бо вони завчасу почали втікати лісом, як зайці по той бік нашої засідки. Цим останнім посилаємо вслід сталеві гостинці й пристрілюємо деяких до святої української землі, що нераз уже напилася чужої крови. Стаю над дорогою, де лежить кілька забитих і ранених. Глянув уліво: червоні чимскорше втікають на чисте поле до села Брусленова. Коли їм аж так спішно, то ми не будемо зараз зникати. Видаю наказ:
— За мною, хлопці! Біжимо тепер на край лісу, стріляємо. Нагадую козакам за приціл і спокійне стріляння. Грабарчуків брат — лісник, ловець: що стріл, то смерть. Онисько Грабарчук поставив на рові кулемета і цілими серіями гатить оловом в червоних. От і вийшла чудасія! Червоні підпроваджені кимось до київських повстанців, заскочили їх та розбили. А повстанців було понад 100 душ! Нас була якраз „чортова дюжина", цебто 13, і ми без великого труду з засідки заскочили червоних, дали їм понюхати гранатного диму і дві сотні тамбовців пішло врозтіч. Жаль, що в критичний момент не було з ними їхніх командантів, бо вони поїхали верхом. Можливо, що вони й завернули, та вже було пізно, бо цілий відділ здеморалізувався і в паніці не так легко було його опанувати. В цей спосіб змили ми нашою засідкою ганьбу втечі, недбальства і необережності з боку київців.
Не думаю, щоб червоні вдруге вернулися до ліса. Сміло йдемо шукати київських повстанців, яким щойно тепер по бої з більшовиками дійсно можна повірити. Надходимо до кацапського присілка. Питаю одного кацапа, куди поділися ті, що їх товариші побили? Показує рукою в південно-східньому напрямку. Запитую москаля, чи він свого язика не зїв часом, бо щось нічого не хоче говорити, а може йому хто того язика відрізав? Якщо ні, то ми з певністю відріжемо тому, хто зрадив повстанців і привів сюди з Літина більшовиків. — Москалі лежать там на дорозі побиті. — Якщо ж слідство дійсно викаже зраду москалів, тоді цілу кацапську осаду виріжемо і спалимо, а на руїнах поставимо лише хреста на осторогу.
Це москаля переконало. Почав говорити, що його сусіди нічого не винні. Бій відбувався на оцій поляні перед нами. Большевики напали на
