Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський

Посидівши, пішли ми до стодоли нашого господаря. Там, у засторонку із сіном, була добра схованка в глибині сіна, з якої можна було вийти через стіну, вийнявши назовні два дилі. Інакше годі було зробити, бо настав ранок. Виходити в села було небезпечніше, ніж в селі залишатися. Тисячу хат годі було перешукати і я мав довіря до свідомих людей-господарів. Сусіди, також добрі українці, взагалі про нас нічого не відали. Син того господаря, що нас возив 5 днів, був моїм козаком із 61 полку і воював 1918–1919 року на Волині. Його молодший брат і дві сестри вартували нас і приносили вістки зі села про большевиків.

Не зважаючи на приявність чекістів у селі, ми добре виспалися, відпочили й не були голодні. Обід нам дали з пляшкою доброго „перваку"-самогону, заправленого сливняком. Мав я час обдумати, що нам робити і як. Вже почалася добра весна… Було тепло, а по снігах і сліду не стало. Навіть у лісових дебрах не було його видко. Треба кувати залізо, поки воно ще гаряче.

Вийшли ми від наших господарів по вечері, зовсім уже смерком, та подалися поза селом до ліса, де вже було безпечно.

Озброєним повстанцям ворог ніде не страшний, однак прикро мати сутичку в хаті, чи біля хати щирих людей, які перетримують повстанців, годують, а потім їх червоні помордують за це та ще й зруйнують господарку і сконфіскують майно. Сутичка з ворогом в лісі не шкодить нікому крім повстанців або червоних, залежно від того, хто ліпше воює. Повстанець мусить завсіди так поступати, щоби ніколи не дати себе заскочити, а тому треба чимало стриму, обережности, сміливости, доброї зброї і доброго володіння нею. Треба також вміти використовувати терен, знати його та знати вже раніше, де ворог. Головне ж — повстанець не сміє марнувати стрілу: кожний стріл, від першого почавши, мусить давати жертву, убитого або раненого.

Йдучи краєм ліса, в напрямі Слобідки, заховувалися ми, як нічні зяви, без шелесту, без розмов, один зпереду, а два за ним. Прямуємо до сестри Грабарчука; вона мусить знати, де є всі повстанці. 1 дійсно, всі сиділи кілька днів підряд на Кипоровім Яру. Сестра Г рабарчука побігла до вдови Шевчихи і вернувшись каже, що її два сини пішли до села збирати їжу для хлопців. Незабаром вони прибули. Оповідають, що комуна їм топче по пятах, тому всі в лісі і ночують на хмизові при вогні в глибокім ярі і при варті. За цих два дні вони зловили вже трьох агентів, що їх помордували. Сьогодні одного хирляка-аґента змусили влізти ногами до лисячої нори, яку поширили шаблями і там застрілили як борсука. Був це аґент з відділу Чека в Брусленові.

Лісом підходимо до яру. При вогні половина людей дрімала у військових плащах. Варта по двох козаків змінялася щогодини. Цілком по військовому. Вартівники нас затримали, але, впізнавши голос Петра, негайно пропустили. Вогонь побачили ми щойно з віддалі яких 20-ти кроків. Значить місце вибране добре. Підвівся і Онисько та радо з нами привітався. Інформую, що всі можуть спати спокійно, бо відділ „Чека" перебував в Брусленові і до ранку мабуть звідтіля не рушиться. Ранком обговоримо всі справи. Після того і ми лягли на зрізаних соснових галузках при вогні та хутко заснули.

Ранком 1-го квітня 1921 року, під легкий шум безлистих столітніх дерев та під спів ранніх весняних пташок, зібралися ми на першу, більшу повстанчу нараду. Перший забрав слово я про умовини нашого життя в Україні: вони такі, що хоч як крути не верти, а треба нам буде вмерти від чекістських куль, коли ходитимемо одинцем. Всі безславно погинемо, якщо не будемо послушні, щирі друзі і в гурті. Хто раз взяв зброю проти чекістів і жидокомуни, тому вороття до них немає, бо рано, чи пізніше згине з їхніх рук. Ми всі вже маємо неодного большевика на реєстрі і пролили багато московсько-жидівської крови. Ця кров пролилася і буде далі литися ріками не тому, що нам загрожував я кийсь аґент, чи „сексот", або озброєний жидами і москалями їхній червоноармієць. Ми боремося за волю всіх наших братів і сестер за нашу землю, за Україну, Може ми врешті-решт покладемо свої голови, але память кривавих змагань залишиться по нас для тих, що будуть боротися після нас. Хай бодай одну тисячу ворогів, що з холодної півночі обсіли нашу землю при підтримці вигодованих на нашім тілі жидів, ми відправимо на тамтой світ. Тоді вороги нас боятимуться, будуть нас ненавидіти, але таки будуть почувати себе зайдами. Вас тутка є 13 осіб, а нас три, то разом є 16. Озброєні всі добре. В цих днях буде нас ще стільки, а може й більше. На початок вистане нашої добірної сили, яка буде розростатися. Я маю військовий та життєвий досвід, якого, у вас бракує. Думаю, що ніхто з вас не буде проти, коли з сьогоднішнім днем візму провід над вами, чи так?

Всі козаки в один голос сказали: „Просимо, пане отамане, командувати нами. Ми присягаємо й обіцяємо вам послух та вірність". З черги ми себе „охрестили", цебто і перезвали. Кожний повстанець мусів мати псевдонім із огляду на безпеку його родини, як і з огляду на новоприбулих козаків, що могли з часом зневіритися й дати себе намовити на радянську амнестію.

Козак Сензюк, який від того дня почав називатися Харком, поговорив щось із Грабарчуком, Лихом, Шевцем, а потім встає й каже „Пане сотнику, дорогі козаки! Я з нашим отаманом був не в одній перепалці. Ми били поляків і большевиків у регулярній українській армії, а потім на повстанні, коли очікували приходу нашої армії. Його не йметься ворожа шабля, ані куля. Як орел із хмар спадав він на ворогів. До чого це кажу? Ото ж — назвім нашого пана отамана „Орлом", Чи згода, хлопці?".

— Згода, згода, добре, хай так буде! — крикнули козаки.

Таким робом і через такі повстанчі церемонії став цього дня отаманом „Орлом". Вкінці я подав товариству до відома, що самозванець, який ними командував біля 10 днів і називав себе „Шепелем", був агентом винницької Чека і вже скорчився на гиляці. Хотів він вивести всіх повстанців, коли прийдуть у