Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський

— Падимі ґолаву павище! — командую і вбиваю йому в ту ж мить у горлянку кинджал, Большевик валиться без стогону на землю. Бачу: біля комісаріяту стоїть кінь. Кажу одному козакові, що цей кінь буде мій, ним хтось приїхав до Воєнкомату перед хвилиною, бо кінь ще парує.

Кричу:

— За мною, козаки! — і ми сходами вриваємося до передпокою. Відчиняю двері до великої кімнати, де колись бували засідання „Сєзду Мірових Суддей". За великим столом сидить кілька комуністів, а на столі горить здорова лампа під кльошем. Якась нарада. Командую: „Руки вверх!" Большевики схоплюються, деякі підносять руки, але інші хапаються за правий бік, де револьвери. За штахетками на підвищенні стоїть вартовий і складається до стрілу в мене. Три большевики, що дрімали на лавці в кутку направо, схопились на мою команду й спросоння вистріли в нас. Я зробив тут дурницю: нам треба було вскочити всім разом до кімнати. Видно, мій один голос не зробив вражіння. Мої ж козаки, між якими було більше київців, видно, злякались. Все робиться тепер блискавково. Чотири стріли вартових із рушниць чудом мене не попали; лише одна куля попалає в брову козака-київця, що стояв за мною. Я в секунду зникаю за дверима і в ту ж мить кидаю до кімнати ручну гранату. Чую, як вона котиться, але не вибухає; тимчасом назовні чути раптовні вистріли. Мені здається, що граната не вибухла, тому кидаю другу, французьку. На цей раз вибух затряс цілим будинком. Знов вскакуємо до середини, але тепер уже всі вкупі. Починається бійка багнетами і револьверами Фактично не бійка, а масакра, бо ми вбиваємо тих, хто лишився цілий по вибухах гранат. Свічу електричним ліхтарем, бо і кімнаті темно, але попадаю ногою в діру, вирвану гранатою в підлозі, й падаю. Знадвору падають стріли по наших вікнах. Кажу козакам схилятися, щоб не попали котрого. Бачу ще живого комуніста, що лежить на підлозі.

— Ґде арестований повстанец? — питаю з дулом револьвера перед його очима.

— Здєсь, в комісаріяте, — відповідає. Біжимо його шукати. В коридорі налітає на мене якась панночка, видно, жидівочка, й питає:

— В чом дєло, товаріщі? Раді Бога, спасітє мєня!

— Пашла вон! — кричу їй у перелякане лице й відпихаю геть. А стріли за вікном стають щораз густіші.

Входимо до одної кімнати. В кутку бовваніє якась постать на підлозі.

— Хто тут?

— Це я, Красота! Нехай живуть повстанці!

Підбігаю, перетинаю кинджалом пута на ногах і руках полоненого старшини та всуваю йому в руку здобутого нагана й кажу, щоб біг за нами, бо не знаю, хто знадвору стріляє по вікнах будинку.

Козаки забрали пістолі від забитих большевиків і рушниці з набоями від вартових.

Вибігаємо. Вже на світ благословиться. Бачу, що Грабарчук із своїми козаками атакує ручними гранатами партер будинку комісаріяту. Як виявилося, ночувало там 120 червоноармійців з охоронного баталіону. Коли вони почули стріли, збудилися і хотіли вибігти на двір. Пугач і Грабарчук обстріляли вікна, опісля кинули їм кілька гранат. Охоронники полягали на підлогу і ніхто з них не показував носа на двір.

У стайні біля комісаріату осідлали ми 12 верхових коней. Решту верхівців знайшли козаки в жидівських заїздах і привели ще 8 коней, Тут трапився прикрий випадок: козак із Київщини зустрів біля заїзду свого таки козака.

— Хто йде, большевик?

— Большевик, — відповів запитаний.

Тоді козак стрілив і важко зранив свого товариша. Ранений в чоло, що стояв біля мене і цей, з прострілсним лівим плечем — це всі покищо наші страти.

Треба покидати місто. Вскакую на коня. Вертається козак Мандзюк і повідомляє, що в часі стрілянини в місті тамбовці стали вибігати з хат. Він їх обстріляв і тоді вони почали в білизні втікати до села Микулинець. Ще Мандзюк не скінчив, аж тут нагло надбігає якийсь большевик в довгій шинелі, в руках рушниця з багнетом, і кричить:

— Товаріщі, в чом дєло, ґде ваш командір.

Драбуга повернувся до мене задом. Підношу свою рушницю і „пригладжую" червоного люфою по голові. Падає, моя підрізаний стовп. Пристрілюю його з коня. Боротьба з окупантом мусить бути жорстока…

Роєвий Швець був уже у вязниці, з якої випустив 9-ох арештованих за «бандитизм».

Грабарчук випустив також з льоху Чека 12-ох арештованих і забив кількох чекістів що вартували в будинку черезвичайки. Пожежі ми не викликували, бо вже почався день.

Час нам збиратися в дорогу. Київці звертаються до мене, чи не могли б де дістати тютюну. Добре, але за готівку. Звертаюся до Мандзюка, що дуже добре звав усі крамниці в місті, щоб зібрав гроші і купив 10 фунтів тютюну. Так і зроблено. Жид довго не відчиняв, але мусів. Більше до нічийого приватного дому ми не заходили.

Виїздимо. Бачу тріюмфальну браму за мостом в напрямі Летичева з написом: „Пролєтарії всєх стран соєдіняйтєсь". Над написом висить велика, пятикутна червона зоря. Наказую козакам, щоб рознесли ці ворота. Котрийсь козарлюга жартує, мовляв, це так для нашої зустрічі уладили параду. І дійсно, цього першого травня 1921 р. літинські комунарі певне довго не моглн призабути.

За місто відїхали два козаки по підводи, які незабаром нас дігнали. Свого раненого ми посадили на підводу, перевязавши йому рану. Верхові коні я поприділював так, що 10 отримали козаки Пугача, а 10 залишилось моїм. Собі взяв я коня, що був привязаний під комісаріатом.

Лише три мої козаки не мали коней. Поручник Красота їхав на свойому власному коні, з яким попав разом до большевицького полону. Тому один семинарист з відділу Пугача звернувся до Красоти з такою осторогою:

— Ви, пане поручнику, віддайте цього коня мені, бо згините від нього, як колись князь Олег.

Від того семинариста я й довідався, що поручник Красота не вміє їздити на коні.

Ми забезпечились у свойому марші на всі боки, бо посувались вдень, а такий, як наш, козацький відділ не голка. Спокійно ідемо в сахновецькі ліси, де я постановив переднювати. Зрештою мав малу надію на звязок з Сензюком,