Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Всі свідоміші Пугачеві люди знали, що сьогоднішній бій із заскоченням був зорганізований мною. Отаман Пугач був би з певністю не підпустив червоних під засідку, а дав їм можливість приготовитися до бою. В сутичці червоні, маючи стільки важких кулеметів, помогли б своїй піхоті влізти до села, запалили б одно, друге господарство і повстанці мусіли б утікати із села, залишаючи по собі жалі місцевих людей та їхні прокляття. Так воно є: ці щирі, реальні селянські душі дивляться конкретно: „коли бєте большевиків, які в нас усе забирають, то ми раді, коли ж ви програєте бій, тоді на нашу, мовляв, голову спроваджуєте всі нещастя з розстрілами, насильствами й пожежами, то й будьте ж ви тричі прокляті!…
Питаю отамана, що ми маємо робити з полоненими. На мою думку, після випитів, я наказав би розстріляти всіх. Не тому, що я жорстокий, а тому, що ці москалі й жидки були свідками, як селяни необачно добре до нас при них ставилися. Існує підстава побоюватись, що випущені нами большевики приїдуть незабаром ще раз із більшою силою і в жахливий спосіб помстяться над селом. По-друге, большевики не помилували б нас, бо в їхніх очах ми „бандити".
Пугач відповідає, що звільненням полонених він хоче осягнути дві цілі: 1) щоб червоні довідалися, як повстанці відносяться до большевиків і навіть рани їх перевязують; 2) щоб загал червоноармійців у боях не боявся піддаватися. Думки слушні, але лише тоді, коли полонених негайно звільняється ще в полі.
Із села ми виїхали досвіта. Ще цілий тиждень крутилися в малім районі, переїжджаючи з ліска до ліска, з села до села. Десь при кінці травня, знову були ми в цім самім селі вдень. Маємо відомості, що повно большевиків — кінноти й піхоти — в околиці. До Козятина приїхало кілька поїздів піхоти. В місті Самгородок був полк піхоти й дивізіон кінноти. Якась батава йшла в напрямі Сквирщини. Пугач чомусь нічого собі з тих совітських рухів не робив. Я раджу йому вийти з загроженого району в іншу околицю, навіть в інший повіт, а коли б червоні хотіли з нами битись, то не приймати бою — відійти чимскорше й якнайдальше. Це підстава партизанщини: завсіди мати ініціятиву в своїх руках, не завязувати бою тоді, коли цього хоче ворог, лише тоді, коли ми хочемо. Тимчасом підїздить під саме село необережно 12 кінних червоних. Витворюється замішання. Козаки без наказу обстріляли їх і вони завернули й зникли, По цьому випадку ще раз раджу негайно виїжджати з села. Отаман розвиває нас до бою, до наступу на червоних. Тоді я беру кінноту й поза хатами заїзджаю до маленького ліска та жду на події. Пугач розвинув розстрільну й підганяє її до наступу. Козаки йдуть. Бачу з ліска на горбочку, що совітська піхота також рушила в наступ на село з містечка Самгородка. Йде їх багато в кількох лавах: значить, мають резерви, не так, як наш отаман: усе до першої лінії.
Завязується правдивий бій із стрілянням, скоками, підсиленим вогнем кулеметів. Наша піхота вже не наступає, а залягли й відстрілюється. Скільки ж вони набоїв мають на кріс? У деяких найбільше по 50, а багато не має й по 20. Кріси старі, розкалібровані, невідомо коли чищені, а багато лише з обрізанами. Бачу таке: з лівого боку від нас, де большевики обходять ліве крило піхоти, наші одинцем „шнурують" до села. Вже кроків 250 большевики від нас. Бачу, що на нас час. Падає моя коротка команда: вискакуємо з шаблями на червоних. Вони теж не дурні, бо лише нас побачили, негайно зацокотів важкий кулемет, один, другий, регулярна пальба. Падає один кінь під моїм козаком, котрийсь ранений козак випускає шаблю з руки. Атака млява, заломлюється, біля мене летить лише кількох козаків, решта ж завернули до ліска — звичайно, як то на партизанщині… Бачу, що це самогубство кидатися з кількома шаблями на зорганізовану й вишколену ворожу лаву. Завертаємо й ми із соромом у душі до ліса. За нами вслід сипляться постріли. Большевики стріляють погано. В гальопі бачу, як наша ціла лінія втікає до села. Значить, поразка. Заждали ми трохи, перевязали руку раненому козакові й звільна їдемо ліском, опускаємось удолину, вїздимо до села й натрапляємо на переляканого селянина, який каже, що від заду „большевиць: ка кавалерія". Причвалував до нас отаман Пугач із кількома їздцями. Добре, що ми його бачимо, бо де б він нас потім шукав. Большевицька піхота вже в селі від заходу, ми ж на східньому кінці села. Вїздимо на роздоріжжя й бачимо кількох кінних червоних. Я маю на галові червону „будьонівку", яку здобув тиждень тому. Деякі козаки хотіли вирватись уперед. Кажу тихо: „спокій!" Підїздимо до самих большевиків. Їхній начальник, величезний, пикатий москаль сперся правим ліктем на шию свого коня і каже, махаючи лівою рукою: „Сюда, сюда таваріщі! Здєсь все наші". В цю мить пускаю йому кілька куль просто в груди, отаман Пугач стріляє також із бравнінга, а бісів большевик до нас: „Ах, ви таку вашу мать!" — та повертав коня втікати в село. Доганяю його, щоб одним махом шаблі розтяти велику голову. Коня ловимо. В забитого беру шаблю і револьвер. Доганяю своїх іпередаю козакові, що втратив свого коня, нового та ще й одну шаблю і кріс.
Решту шістьох червоних пігнали наші кінні й, здається, кількох зарубали, але коней не здобули. Втікаючі бодьшевики викликали паніку між своєю кіннотою і таким робом ціла совітська кінна сотня втікла до сусіднього села Талалаї.
Внаслідок бою наша піхота розвіялася наче дим. Із трьох сотень не залишилось при нас більше як 30 піших. Не знаємо скільки маємо ранених чи забитих і де поділася решта. Ще добре, що вдалося нам налякати совєтську кінноту, бо вона була підчас бою позаду нас, мабуть на те, щоби
