Проти червоних окупантів (частина 1) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Зима для повстанця докучлива, однак має свої добрі прикмети. День коротай, а ночі довгі. Часто бувають хуртовини, завії, вітер замітає повстанчі сліди. Коли червоні є на слідах, то повстанні волочать за собою гилляку верховіття і в цей спосіб замітають слід. Червоні нераз казали, що ми „понад снєг пошлі!" і не шукали за повстанцями далі.
Прибув О, Грабарчук із Кипорового Яру. Там наш зрадник із Київщини, що уникнув смерти, наробив чимало лиха. Багато людей пере арештовано. Онисько зловив якогось комісара з Улянова, який іздив грабувати родини повстанців, бо не мав засобів на весілля, що мало відбутися після Різдва. Мої козаки „оженили" запопадливого комісарчика з „кістлявою панею" — смертю!
Козак із Сахнів, Михайло Топорівський, прибув із дому ще з кількома козаками і доносить, що його тесть є агентом летичівської черезвичайки, куди їздив уже кілька разів із доносом. Сахнівці бачили його коні й залубні: санки під будинком Чека в Летичеві. Тесть доносить на всіх сахнівських козаків і тримає спілку з Пилипом Щоб зберегти свою господарку, той заможний селянин покумався з Пилипом і вирікся свого зятя. Питаю козака Михайла, чи покарати смертю його тестя? Чейже він є батьком його дружини, що вона тоді скаже? Всі козаки відповідають, що це шкідливий кулачок, який спричинив кілька ревізій у Василя Сензюка, Харка та інших. Навіть донька встидається свого батька.
Один раз ми були в лісі під Сахнами і я наказав привести Михалкового тестя. Та думав, що він в останню хвилину поправиться. Де там? Старий почав нас усіх лаяти, проклинати й називати виновниками всякого зла на землі. Він був певний, що нас усіх большевики вигублять і тільки кості наші білітимуть по лісах. Пилипа нам не зловити, бо то стріляний горобець. Хочемо його забити — можемо, але самі всі загинемо.
Слухав я теревені і врешті дав наказ покінчити із старим круком. Дивно, що сам зять, у числі інших, перший свого тестя пробив багнетом у груди. За місяць не наші, як він казав — „бандитські", кості біліли в лісі, а його власні.
Десять родин утішилося, коли не стило активного помішника Пилипа. Тому то й лихо було, є і буде в українській землі, де один брат є повстанцем, а другий агентом ворога. Зять повстанець, а тесть їздить на нього з доносами; чоловік прагне своєї держави, а жінка собі комісара сподобала й видає мужа в руки червоних, коли він, ведений тугою, загляне до своєї хати подивитися на своїх дітей. Буває, що батько свідомий українець, а син комсомольцем став. Так було в роки мого бурлакування в Україні; донька мріє про козаччину, своє військо, прапори і свого майбутнього чоловіка — козака, а мати тужить за „матушкою-Росією". Нема білої Росії, то й червона добра, бо принаймні на благородній мові говорять, а не по-хахлацьки. Всюди бачилося повно підлиз, які за совітські пятаки хапали руку „пана-товариша", щоб її лизати, а щоб собі сяк-так по рабськи жилося, то рідну матір, брата продадуть.
*Цілий 1921 рік боротьби з московсько-жидівськими окупантами за нами. Білянс: за минулий рік ми втратили лише кілька осіб убитими й кілька раненими; червоні втрати були незвичайно великі. Ми маємо морально добре почуття, а окупанти пригноблені, — ми здобули життєвий і бойовий досвід, загартували свої характери й тіло, маємо віру, ідею, а червоні лютують і скаженіють у безсилій злобі, що ми не стали їхніми рабами. Ми почуваємось «серед свого народу на своїй, святій для нас, землі, а наїздникам, окупантам зганяймо сон із очей. Перед нами стоїть тернистий шлях із боротьбою, небезпеками, а може й смертю. Ми йдемо своєю дорогою свідомо, горді й незломні. Нам нічого не страшне, навіть муки і смерть, бо ми фанатично настроєні; до безмежности кохаємо свій край, свою свободу і свій нарід, хоча часом його ненавидимо. На жаль, у нас на словах було чимало патріотів, що фразами „проливали останню краплю своєї крови" для Неньки-України", а на ділі були це шкурники, демагоги, зрадники й гешефтярі. Коли хочете випробувати політичного брехуна, то ставте його в обличчя смерти й тоді почуєте, що його „дорогоцінне життя потрібне для нації", а вмирати за ідею можуть „дурні, маловартісні, що — мовляв — не мають жіночок, діточок та громадських обовязків…".
Перед нами новий 1922 рік. Нічого ми від нього не сподіваємося. Інстинкт диктує козакам думку, яку вони голосно висловлюють: „Чи переживемо в боротьбі цей рік, чи згинемо смертю героїв?"
Тріщать січневі морози. Ми переважно днюємо в лісах, а на ніч приходимо до сіл, на хутори. На Водохрещі стояли ми в селі Стасьовім Майдані, біля якого оподалік ліс. Я не випроваджував козаків у ліс із огляду на сильний мороз і свято. Большевики вночі їздили під проводом агента ЧК і „Особого Отдела", Пилипа Ярчука, по кількох селах, але в Стасьовім Майдані не були. Червона кавалерія стояла в селі Багринівці. Це величезне волосне село. Чуємо там сальви: це на Йордані большевики „коляду прострілюють". Хоча Багринівці 3 км. від місця нашого постою, це нас не лякає, бо ми привикли до близького сусідства ворога. Крім того великі сніги й заметіль не дуже то добрі для совітської кінноти, яка їздила рідко й тільки дорогами. На білім тлі й у снігу коней можна стріляти, як качок.
Я взяв із собою одного козака й пішов до тієї селянської хати, де була колись школа і де в другій половині перебувала у вдови-господині Маруся, якої я не бачив уже кілька
