«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

Повільно зближаємося до хати, де був напад. Коли я прийшов, тут вже була метушня. З хати виносили побитих вояків. Ніхто не лишився живим — ціла група була знищена разом з її ройовим — ротенфюрером-німцем. Тільки під хатою стоїть один вояк і трясеться, мов у пропасниці, та переляканими очима водить навколо себе. Що сталося? Партизани підійшли з лісу, можливо, йшли навіть й попри дім, де грав акордеон, і причаїлися в городі біля хати, де квартирував рій. Рій виставив був двох вартових на городі, відгородженому парканом. Коли надійшла зміна варти, партизани зненацька їх заскочили — усіх чотирьох вартових обеззброїли і поставили під свою варту. Тоді кілька з них відкрили хвіртку з городу, підійшли до вікна і кинули досередини кілька гранат. Коли вибухали гранати, партизани на городі розстрілювали наших вартових. Трьох убили, а четвертий зомлів якраз тоді, коли посипалися перші кулі, він перший впав на землю, а три його товариші на нього повалилися мертві. Тому, власне, так він трясся й коли нарешті прийшов до себе, розповів як усе сталося.

Я був злий. Взяв кількох вояків і пішов до хати під лісом, звідки й далі лунали звуки акордеону. В тому домі стояла наша чота з іншої сотні. Ніхто з них навіть не почув пострілів чи вибухів гранат. Вони забавлялися. Що ж — війна!

Кому смерть, а кому далі в дорогу, у марш. Ми пнемося в гори, хоч називаються Малі Татри, вони досить високі. Вище і вище. Йдемо вночі, перепочиваємо і знову йдемо. Дерева без листя. Глибока осінь. Нарешті вийшли на верхи. Йдемо далі. Тут вже легше іти, бредемо хребтом. Наш сотенний частіше зупиняється, дивиться на карту, щоб не заблудити, навіть радиться зі мною. Я після усіх шкіл добре вмію читати карту. Читати вмію, але з неї вичитати в горах, де ти є, не така легка штука. Чи це перше роздоріжжя, чи це друге, а перше вже минули? Я роблю «добру міну» і кажу, що друге — і вгадав. Ми пішли далі і прийшли до мети. На вихідні становища. Але поки ми дійшли до тих становищ, ми переходили одне гірське сільце. У цьому поселенні було кілька низеньких бідних хатин. А в тих хатинах жили ще бідніші люди. В них нічого не було. Я зайшов до однієї хатки, в якій треба було вважати, щоб не вдаритися головою об стелю, і запитався, чи не можна було б купити курку.

— Курку? — дивувалася жінка. — Ми курки не бачили цілими роками. Вона пояснила це якоюсь польсько-гуцульською мовою. На постелі сидів маленький, старенький дідок, що мав лице поморщене як капшук, в якому багато років носили тютюн. Він до кожного з нас усміхався своїм беззубим ротом. Тримав у зубах якийсь патик і щось під носом мимрив, але ми на нього не звертали уваги, а більше гуторили з молодою жінкою. Аж вона «представила» нам свого «дзядзя». І тоді я прислухався до нього і спробував зрозуміти, що він говорить. А він мені показує патик. Це не патик, а цибух від люльки. Він той цибух струже ножиком і ссе з дірки «нікотину», чад, який залишився у цибуху. Просить цигарку, бо вже дуже довго не мав нічого до куріння.

На долину згори йшлося набагато краще. Ми йшли, як колись вдома хлопи йшли гонити зайців на панські рушниці. Так ми мали лякати партизанів і гонити їх на застави в долах. Йшли ми широкою розстрільною, один вояк на кілька кроків від свого сусіда вліво й вправо. Однак, так легко іти не вигідно, не всюди однаковий терен і можна загубитися. Тому розстрільна, механічно, без жодного наказу, коли ми потрапили на лісову дорогу, далі розтягнулася Гусаком, як гуси, що йдуть на воду. Вдосвіта вирушили, а під вечір зійшли на долину, не зустрівши ні одного партизана. Вони щезли, як мара.

Закінчивши своє бойове завдання, ми заквартирували в одному селі під горами, а я з кількома приятелями зайшов до корчми. Корчма була переповнена. Тут старшини, підстаршини, стрільці. Кілька гарних дівчат і молодиць забавляли вояків, господар розливав пиво і горілку.

Гамірно, весело. Одна жінка показує воякам свої фотографії. Одна з фотографій доходить до мене. Я беру і оглядаю: молода жінка з дитиною на руках. Я чомусь беру цю світлину і ховаю «на пам'ятку». Чому, навіщо?

Щойно пізніше я довідався, що до тієї корчми зійшли з становищ вояки сотні, яка була на заставі, а партизани, використовуючи такий недогляд, висмикнулися. Чи це не була заплянована в корчмі акція? Чи може такий собі припадок?

Я з цього походу вже не вернувся до свого постою. Мене чекала знову несподіванка. Дали мені командувати сотнею, приділили ще одного оберюнкра чи радше вже унтерштурмфюрера, заквартирували «мою» сотню в якомусь сільці і наказали робити вправи з вояками. Для мене ця функція була незвична, я чомусь не любив «відповідальності» командувати кимось, наказувати, більше волів «виконувати» накази. Але військо — це військо і нема права на роздумування, філософствування, вибирання, що тобі до вподоби.

З Берліна прийшло повідомлення (від 9 листопада 1944) про підвищення штандартен-оберюнкерів до першого ступня справжніх старшин — до ваффен-унтер-штурмфюрерів (хорунжих чи по-галицькому — чотарів). І знову новий клопіт. Я не мав ані доволі зірок, ані старшинських пагонів. І не дуже хотів їх купувати — я вже був привик до своєї ранґи оберюнкра і мені здавалося, що коли я «наб'ю нові штерни», тоді впадуть на мене нові тягарі. Але довго не довелося так «машерувати», бо зустрів мене. мій командир і насварив, що я досі не маю відповідних старшинських відзнак. Не було ради. Я десь роздобув ще одну зірку на комір, а пагонів не міг ніде дістати — де на Словаччині хто продукує німецькі пагони? Врешті їхав до штабу мій товариш і привіз мені оці прокляті пагони. Але він привіз не такі, як треба. Пагони піхоти були обрамлені білим шнурочком, а він мені привіз з синім шнурочком — пагони для адміністрації. Але не було ради, причепив такі, які мав.

Заквартирував я в одній хаті, де мені відпустили цілу кімнату з великим ліжком і перинами. Я незвично чувся в такій «панській кімнаті» і може тому не хотів від цієї родини