«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Популярним «заняттям» для всіх старшин і підстаршин в таборі були «вихідні» увечері до міста Нойгаммеру, що лежало в північній Сілезії. Фактично всі вони йшли на залізничну станцію, де вже по вечері чекали на них місцеві німки й «полювали» за «своїм типом». Один раз пішов і я з своїм товаришем, який повернувся також і був «спеціялістом» від зенітної артилерії і «дівочих сердець», як сам мені розповідав. Ішли ми з великими надіями, але коли прийшли на станцію і я подивився навколо себе, стало мені не дуже приємно. Можливо тому й мене ніхто не «вполював», а може треба було самому відігравати «ловця», а може жінки бачили мою ніяковість і ні мені, ні моєму товаришеві нічого не вийшло. Я більше на ці «вихідні» не ходив, а він мене більше не просив.
Полігон біля Нойгаммеру — це був великий табір для вишколу цілої дивізії: тут ми навіть відбували маневри усією дивізією, стріляли гострими набоями з артилерії, гранатометів, тут були бункери, які ми йшли «здобувати», тут були велетенські стайні для коней. Сліди табору військовополонених червоноармійців тут були теж. На краю полігону, під лісом, було видно довжелезні насипи -«гроби», в який закопали померлих полонених з голоду і пошестей, що кинулися серед них через голод. Лишилися ще де-не-де рештки колючого плоту й … шибениця. Ніби серед масової смерти шибениця мала бути пострахом? А може вона була «щасливим» закінченням терпіння? І весь цей «табір полонених» був просто неба, на великій площі, на якій не було жодної деревини ані куща. (А може полонені все це з'їли?) Бо їли вони, як мені розповідав після війни один такий полонений, який був у тому таборі, все, що тільки зеленіло. І від того діставали червінку й гинули. Він врятувався силою волі: не їв трави, і мав сильне бажання вижити. Він викопав собі яму, щоб якось рятуватися від пекучого сонця, і коли ставав на ноги, міг постояти кілька хвилин, а потім чорніло в очах, він падав знеможений.
Нагло прийшов наказ: — «маршбефель» і ми виїхали до Словаччини. Коли приїхали на словацьку станцію і вивантажилися, я вперше пішов до словацької корчми. Тут дівчата продавали всякі напої і мені запропонували лікер, розведений спиртом. Я пригубився і мені напій засмакував, бо був солодкий.
Звідтіля мене приділили до сотні, фюрером якої призначено німця гауптшарфюрера. Це була найвища підстаршинська ранґа, якби «сліпа ранґа» з якої ні нагору, ні на долину Він собі відразу підібрав «кумпана» — обершарфюрера, старого німця, майстра від зброї. Вони мешкали як пани на плебанії. Я став командиром першої чоти і мешкав з іншими підстаршинами в одній залі в школі. Шарфюрерові якраз було сповнилося 50 років. Як ми знали? На свій день народження він впився, швендявся п'яний поміж нас і хвалився, який то він ловелас.
Тут я почав діставати лекції з «практичного вояцького життя» від старших підстаршин. Вони мене вчили грати в карти: покера, фербля і, очевидно, так вчили, що я ніколи не мав грошей. Також вчився я пити коньяк, який нам приділговали на «маркетентенварен», тобто давали певний товар, як сигарки, коньяк, мило і всякі інші потрібні речі раз у місяць. Цей коньяк мені не смакував, а що його треба було ділити на порції (ми не діставали його по цілій пляшці), я ніколи не знав куди він дівався.
До цього села ми прибули восени й тут «загостилися» надовше. Я проводив вправи з чотою, а часом і цілою сотнею, так як мене навчали у школах, читав хлопцям навіть лекції «світоглядового виховання», які на них не робили ніякого враження — на мене робили вони ще менше враження; ходив на муштру з ними і вчив їх як слід салютувати «шаржі». А вони так вчилися, що один вояк засалютував мені лівою рукою, я «по-військовому» старався йому «витолкувати» його велику «провину», але коли побачив в його очах іскри грайливості чи насмішки, чи може злоби, а може й іґнорації, я не міг мати великих претензій до його вояцької постави. їздив раз по службових справах до Кисуцького Нового Мєста, районного центру, до курінного штабу й у поїзді зустрів Терлецького, товариша з наших пригод у Данцінґу. Ходив я на «бешпрехунґи» — обговорення для старшин — з нашим командиром гауптштурмфюрером Кухтою, фольсдойчером чи німцем-словаком. На таких зборах він багато говорив не про військові справи, а про цивільні, про музику, випивав багато шампанського й інших напоїв, грав на скрипці, а мене все це нудило, бо до горілки не мав нахилу, справи, про які він говорив, мене не цікавили, а найменше мене цікавила його гра на скрипці.
Якось пішов я зі своєю чотою на «шперре», тобто в одному місці ми обставили заставу, бо казали, що тудою проходили через річку партизани. Ніби партизани будуть іти туди, де є застави? Було холодно, але я, як належиться давати приклад своїм підлеглим, ночував надворі, мерз, як всі ніші, їв тільки те, що нам раз у день привозили з сотенної кухні. Не всі так, одначе, жили по-спартанськи. Я не знав цього, бо всіх впильнувати, особливо вночі, годі — ми не сиділи на одному місці, а вели розвідку, ходили околицями. Але на четвертий день і наді мною змилосердилися і завели мене переспати до теплої хати. А в тій хаті жила сама вдова з малим хлопцем.
Через якийсь час ми вимаршували на «айнзац» — у більшу бойову дію — на Ердутку. Я багато про цей «айнзац» не знав, бо чотовому наперед багато не говорять. По дорозі зустрічали інші сотні, які йшли у тому самому напрямі — в гори Малі Татри. На ніч заквартирували в одному селі неподалік лісу. Рої розселилися по хатах. Це вже був партизанський терен, про що ми тієї ж ночі переконалися на власній шкірі. Ще добре я не заснув, як пролунав алярм. Наш сотенний-німець прибіг і повідомив, що на нас напали партизани. Ми серед темної ночі йдемо в бойовому строї по обох боках дороги на край села. Під самим лісом світиться в хаті і доноситься музика акордеона: хтось грає сумне танго.
