«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

— Пісня! — залунало від першої трійки.

— Пісня! — відгукнули маршуючі ряди.

— Чорна кура, — передай далі.

— Три-чотири!

І полинула українська пісня… Груди кожного виструнчилися, крок вирівнявся і підошви черевиків біля 200 вояків, підбиті залізними цвяхами, вибивали рівномірний звук, мов одної людини-великана. Тенори, баритони, баси, чудові молоді голоси з'єднувалися в хорі на вузьких вулицях, між мурами кам'яниць голос відбивався, зміцнювався, і нісся вдаль. Далеко, й відлунням гомонів у підгір'ї.

…Містечко ожило. Відчинялися вікна, двері, в них показувалися голови й постаті мешканці: старші й молодші, жінки, дівчата, діти; вони ніколи не чули такого гарного і мелодійного вояцького співу, а ще й чужою мовою. Люди виходили з домів, творилися малі групи на хідниках, підходили до їздні, з цікавістю приглядалися маршируючій колоні, деякі навіть оплескували, мов у театрі. А пісня дзвеніла, чарувала… Вже й кіно. Пісня замовкла. Стукнули зап'ятки і ми зупинилися. Не пригадую, який фільм ми тоді бачили, але звуки і чар української пісні, що неслася вуличками містечка з грудей молодих вояків 1944 року, залишилися в моїй пам'яті до сьогодні».

Поїхали ми до мальовничої чеської курортної місцевості, де розміщувалася старшинська школа, недалеко Праги. Розмістили нас у вигідних дерев'яних бараках, у кожному один «юнкершафт» (чота). Було дві піхотні чоти, а вояків на вишкіл важкої піхотної зброї, зенітної артилерії, протитанкової зброї розділено поміж німецькі «юнкершафти». І почалися військові заняття та навчання. У цьому курортному місці наші інструктори трактували нас, ніби ми туристи — сказати б, «по-панськи». Наприклад, тут не було прямої команди: «Струнко!» А просили нас: «Мої панове, прошу стати струнко!». Ми теж не ставали наструнко згідно з приписами, як на рекрутському чи підстаршинському вишколах, не виструнчену поставу, а так собі, вільно, як хто забажав. Швидко і з приємністю привикали ми до нового ладу й порядків.

Ми ходили тут більше на виклади, ніж на вправи, вчили нас бойової тактики (теорії), займалися спортом, дали нам повний спортивний одяг: штанята, сорочинки, тренувальні костюми, спринтери — черевики. Їли ми обіди у великій їдальні, й німецькі офіцери присідалися до деяких столів. Не дуже нам це подобалося, бо треба було говорити по-німецькому й уважати на всі манери правильної поведінки при їдженні. І, при найкращій волі, не завжди клеїлася розмова, хоч звичайно німець надавав тон.

Найважче приходилося нам з лекціями зв'язку, бо треба було німецькою вивчати техніку, говорити до телефонних і радієвих апаратів, наставляти їх тощо. Ми мали маскувальні уніформи і звичайні, а німці не мали «тарн'якен», тому влітку ми вбирали ці легенькі уніформи, щоб не паритися у грубих сукняних. Аж одного разу на лекції зв'язку наш інструктор запитався про щось у вояка в маскувальній уніформі, а той не знав відповіді. Тоді він запитав другого і цей не знав, і так він цілу лекцію «мучив» українців, які не дуже вив'язувалися зі своїх запитань. А на другу лекцію, коли він увійшов на залю, відразу запитався: «А де мої вояки-українці в «тарнанцуґах»? Так ми перехитрили хитрого офіцера й він не міг між нами й німцями пізнати, хто українець.

На марґінесі: цей випадок можна потрактувати як доказ того, що німецька расова політика не мала жодної основи. Бо навіть у старшинській школі військ СС треба було аж «тарн'яків», щоб розрізнити «унтерменшів» — українців від «юберменшів» — німців.

Тепер ми мали лекції не «вельтаншауліхе шулюнґ», а — «світоглядовий вишкіл», тобто не німець викладав, а наш старшина — поручник Любомир Макарушка. Приїхав, коли вже вишкіл розпочався, в уніформі звичайного вояка. Незабаром він купив собі райтузи та офіцерські чоботи, (офіцери мусили купувати офіцерські уніформи за свої гроші).

Говорив він не плинно й гладко, а «заікуючись», тобто майже після кожного речення переривав свій виклад звуком «ммммм». Мирон Шарко, котрий давав пояснення на кожне явище природи чи поведінку людини, твердив, що д-р Макарушка мусить мати фах адвоката, а добрі адвокати ніколи «нагаряче» не говорять, а наперед думають, що мають сказати. Тому д-р Макарушка так собі робить павзи, щоб подумати над наступною фразою.

Тема його викладів була в більшості про наші Визвольні змагання, в котрих він брав участь. Хоч не дуже багато затрималося в голові, але один момент мені запам'ятався: «Коли я був командиром куреня в Галицькій армії під час Чортківської офензиви, — розповідав він, — то я не знав скільки вояків я мав. А щоб бути певним, під час обіду приходив до польової кухні і тоді рахував всіх вояків. Бо який вояк зречеться свого обіду?»

Щойно після війни я довідався більше про д-ра Макарушку. Він не був адвокатом, а закінчив економічні науки у Відні. Він теж закінчив славну на всю австрійську імперію т. зв. Терезіянську військову академію, був членом Військової управи, відповідальний за набір старшинських кадрів до дивізії. Про Військову управу в той час я нічого не знав. Вона мала багато завдань, видавала один рік тижневик для вояків дивізії під назвою «До перемоги!». Того часопису я не бачив у дивізії. Члени її відвідували табори вишколу. Д-р Макарушка й інженер Юрій Крохмалюк, члени Військової управи, зголосилися до дивізій й працювали у її штабі.

Прийшов час «цвішенпріфунґу», тобто, відбіркового іспиту, в якому були навіть запитання, що не відносилися до військової тематики. Наприклад: назвати якусь оперу й подати її композитора. Ті, що жили у Львові, могли запримітити з афішів назви опер, які ставив театр, а інші не зустрічалися з такими питаннями. На моє щастя, в гімназії, на уроці німецької мови ми читали дещо про оперу Моцарта «Чарівна флейта». Щось таки пригодилося і з гімназійної науки.

Досить високий відсоток не пройшов цього іспиту. Ті вояки повернулися до дивізії. В нашій кімнаті залишилося менша кількість товаришів, деякі з них запам'яталися своєю особливою поведінкою.

Після денних зайнять і вечері, в одному куті Місько, спершися на горішнє ліжко, переписував до свого зшитка з підручника «ґегайме захе» (військові підручники належали до «секретних справ», тобто заборонялося