«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

В іншому куті «бойовий Зиновій», прозваний «Негусом» через свій вигляд лиця, подібного до абесінського Гайлє Селясі, лежачи на своєму ліжку, вивчав свою лекцію, часто з шоломом на голові і підперезаний поясом з багнетом. Був досить гарячий і один раз, витягнувши з піхви багнет, погрозив своєму побратимові, котрий з нього зажартував. (Був професором славістики в США).

При столі, що стояв посередині залі, при голій жарівці вчився Богдан, прозваний, невідомо ким і чому, «Піташком». Його метода була неординарна. Він сидів прямо при столі, однак незабаром йому очі «липли», голова повільно хилилася вдолину. Коли чоло стукнуло об стіл, він «притомнів», рвучко підносив голову й починав свою рутину наново. Я дивувався, як він міг що-небудь запам'ятати. (По війні був адміністратором шпиталя в Австралії).

Я вчився разом з «Яремком». Ми спільно читали матеріял, згодом один одного перепитували. Мені нагадувалося навчання до матури в гімназії, однак тоді нас вчилося разом трьох. (Яремко працював фармацевтом в Канаді).

Ще один — це Юрко, прозваний «Манджуко», бо народився у провінції Манджуко в Китаю в сім'ї лікаря. Мав добрі осяги на легкоатлетичних змаганнях, коли ми пробували здобувати очка на спортові значки.

В межу з нашим бараком був сад бросквинь, які саме дозрівали. Не можна було втриматися, щоб не полізти в сад, тим більше, що свіжих овочів ми не отримували. Незабаром в саді поставлено сторожа.

З деяких господарств німці повиселювали власників, а ту околицю використовували на бойові вправи. При кінці вишколу ми взяли участь, як обсерватори, у вправах більшого з'єднання, гострою амуніцією наступу через річку. Ми мали обсервувати перебіг вправ, а згодом обговорити що було виконано правильно й які. були недоліки. Ми йшли навмання околицею і натрапили на поля доспілих великих, червоних, солодких, як мед, полуниць. Поля стояли облогом й полуниці росли вже дико. Несподіваний «бенкет»!

Новин ми не знали, хіба хтось десь вичитав з німецької газети чи почув по радіо. Після битви під Бродами приїхав до нашої школи командир дивізії Фрайтаґ, зібрав нас усіх і дуже погано говорив про українців у дивізії — казав, що битву під Бродами програли українські вояки. Пізніше, як він від'їхав, сам командир школи ніби вибачався за нього і пояснював, що там були і німецькі війська.

Фрайтаґ дістав за цю битву Лицарський хрест. І як українці так зле списалися, то за що його нагородили? Командири дістають хрести за хоробрість своїх вояків.

Часом ми ходили в кіно у сусіднє чеське село. Там показували чеські фільми — всі «нейтральні» теми кохання. В одному з тих фільмів появилася на екрані чеська дама в масці, ніби на маскарадному балю. Вона хотіла мати дитину від невідомого коханця, тому цілий фільм крутився довкола ловів любовників, очевидно, без успіху.

Могли ми купувати в чеських пекарнях великі, як решето, бухани білого хліба. Але їх не було з чим їсти, бо навіть я, що діставав молодечий харчовий «цузац» (додаток) — мені ще не сповнився 21 рік — не мав чим мастити хліба, а сухий хліб навіть білий приїдався А в кантині не було що купувати, була тільки муштарда, багато муштарди, якої ніхто не купував уже довгі роки. Тому хтось спробував, як буде хліб смакувати з муштардою. І смакував — ліпше, як пісний. З того часу всі почали її купувати.

Перед нашим виїздом зі школи влаштували «камератшафтс абенд»(товариський вечір), на якому дали нам пити шампанське. Вперше в житті я пив шампанське вино, яке уявляв собі як щось надзвичайне з неймовірним смаком, майже як нектар грецьких богів. Коли мені налили до склянки, я довго не відважувався пити, а коли врешті дотулив склянку до губ і скуштував його, то мало не виплюнув — це було досить квасне, для мене зовсім погане на смак вино. (Можливо, що моя уява, створивши неземський приємний смак шампанського, тепер додала до нього свою земську гірку краплю). Нашому командирові курсу, навпаки вино засмакувало і він розговорився, коли присів до нашого стола. Чомусь він вчепився одного з наших «оберюнкрів», малого, чорнявого хлопця і весь час йому наказував: «Ти не смієш мене завести на фронті; не смієш бути боягузом, не смієш зрадити», — повторював він кілька разів. Чи він мав віщі візії? А може був добрим психологом.

Спочатку командиром нашої чоти був віденський німець, що довго не загрів місця і десь «перенісся». По ньому прийшов простакуватий німець унтерштурмфюрер, якого ми називали «бавор» — хлоп. Він був в той час, як на Гітлера зробили замах. Нас усіх заалярмували, а «бавор» до нас промовляв, що якісь там «пани» хотіли зліквідувати нашого фюрера, але їм не вдалося і ми їм ще покажемо. Я в дійсності тоді не знав, про що він говорив, не знав і мене не обходив ні їхній фюрер, ні німці. В той час я мало знав про світові події, про політику, про різні дійсні державні порядки, світ уявляв собі, як клаптики кольорових плям — бронзових гір чи зелених долин, синіх океанів, намальованих на круглому глобусі, що приносив колись до кляси під час викладів географії наш професор у гімназії.

Командиром нашого «лерґанґу» (9 курсу) був гауптштурмфюрер, який втратив ногу на фронті. Високий ростом, спортсмен (він мав срібну спортову медалю, яка говорила про його добру спортивну підготовку). Він дивився на нас, юнаків, з великою поблажливістю. Мусів розуміти, що не один з нас вперше опинився в таких обставинах, просто прийшовши сюди з якогось невідомого на світі провінційного містечка, не бувши й не бачивши ніколи широкого світу, а це було видно на кожному кроці. Як заходила незвична ситуація, то він тільки головою помахував: «Ви, великий хлопчисько!» — казав поблажливо.

Курс добігав до кінця і тепер була формальність написати останній іспит та отримати свідоцтво на котрому стояло: «Фюр ден фюррер зегр ґут ґеайґнет» (на старшину дуже добре надається), або «добре», або без таких прикметників. Очевидно, я отримав звичайну оцінку, більше не очікував. Усі закінчили, крім одного, який під час іспиту втратив нерви і вийшов із залі в середині