«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Я командував роєм середніх гранатометів (8 см), що мав два гранатомети, візок на амуніцію, та одного коня. Я вправляв з моїми вояками, як мене навчили у підстаршинській школі. Тільки це не була підстаршинська школа, й хлопці виконували вправи, як вміли й могли. Наказував їм часом «гінлєґен». Тепер я «віддавав», що сам дістав, однак чи не забагато.
Кожного ранку мій рій відходив до 4-ої сотні, у якій відбувався вишкіл важких скорострілів і гранатометів. Командував нею поручник Ігор Поспіловський, кол. старшина Армії УНР. Він не знав ні німецької мови, ні німецької команди. Тож він приймав звіт й давав накази, повторяючи одну команду три рази: «Ґерет абнемен!», що означало «зняти з себе спорядження», тобто поставити на землю скоростріли й гранатомети та скриньки амуніції. Спочатку ми не знади, що робити, бо спорядження лежало на землі. Його вояки нам пояснили, як виконувати накази поручника. Отже, на перший наказ ми підносили з землі спорядження, на другий ідентичний наказ ми клали його на землю, на третій — ми знову підносили, оберталися вправо й марширували на польові вправи. Наша дорога проходила біля будинку, в якому приміщувався «пуф», і наш командир наказував: «Пісня!». Хлопці знали яка: «Мала мати одну доню, не пускала її на волю». Це така собі сороміцька пісня. Жителі цього «дому розпусти» напевно не слухали слів цієї пісні й ледве, чи їх розуміли б, однак хлопці залюбки дуже голосно співали, як би успіх вправ залежав від цієї пісні.
Розповідали нам, що поручник Поспіловський бажав собі «козацької смерти», якщо вона має прийти, то на полі бою. Тобто бути поціленим кулею в чоло. Ті, що повернулися з-під Бродів, твердили, що його бажання здійснилося. Він виявив неабияку відвагу й хоробрість у важких боях.
Про старшин з Визвольних змагань писав начальник оперативного відділу у штабі дивізії, тобто другий офіцер після командира, майор Гайке: хоч презентацією вони не такі, як німці, однак у тактиці й бойових обставинах навіть перевищують своїх німецьких колег. Бої під Бродами це доказали.
На уродини Гітлера прийшли підвищення і, на моє здивування, піднесли в ранзі й мене до унтершарфюрера-десятника. Я навіть тим не тішився, бо, по-перше, не мав стрібної стрічки обшити собі комір, по-друге, не мав відзнак, і по-третє, я чомусь не чувся вільно у тій своїй новій ранзі — вже був привик до старої — «обершіце». Не чувся вільно ще й тому, що деякі мої товариші, що закінчили підстаршинську школу разом зі мною, не дістали підвищення. Але що у війську зробиш? Треба було привикати до нової «шаржі». Одну користь мав з того і проти неї не протестував: ми, підстаршини, мали право ходити до підстаршинської кухні-їдальні, де нам давали зупи скільки захочеш. Я врешті вперше за весь час служби наїдався досита.
Згаданий майор Гайке у своїх споминах теж зауважив «кулінарно-побутовий» звичай українців, відмінний від німців: військові порції були малі, але поживні, однак українці привикли їсти багато більше інших страв, тому відчували постійний голод.
Вечори тепер я мав вільні. Ми відвідували своїх товаришів, що поверталися з різних вишколів. Знову зустрівся я зі своїми друзями з шкільної лавки: Цюцьким Грималюком і Ґенком Цибульським. Цюцький був на вишколі протитанкової зброї у Голландії і не міг наоповідатися про свої пригоди, головно з голландськими дівчатами, які не давали спокою воякам. Ґенко, який був у такій самій підстаршинській школі як я, але у Радольфцелю, і я тільки заздрили Цюцькому, коли він розповідав про свої ескапади. Зустрічалися ми майже всі знову з цієї самої кляси, пізнавали один одного у військових уніформах — хто з якої частини, хто з якого роду військ.
І незабаром знову в дорогу — тепер до старшинської школи на Чехію. Шкода було лишати товаришів, жаль було своєї підстаршинської кухні, де можна було наїстися, шкода було якось тих, що не їхали з нами. Але це військо. Мені навіть до голови не прийшло, що можна було зрезиґнувати з старшинської школи. Я приймав свою долю як даність — що буде, хай буде. Але один з кандидатів до старшинської школи в останній момент таки зрезиґнував з такої почести. Він мав вусики, а есесах вусики не були радо бачені, а ще кандидатові на старшину. Тому, коли ми вже стояли спаковані в лавах, готові до відмаршу на станцію, прийшла остання контроля. І командуючий транспортом офіцер помітив ті вусики, які собі невинно їжилися під носом. (Що ці офіцери не зауважать?). Тут же він викликав цього вояка і став вимагати «усунення» небажаного «елементу» під носом. Але той вояк мав характер і відповів: «Як це так, райхсфюрер — СС Гіммлер носить вуси, то чому не можу я?» Що мав відповісти офіцер, адже райхсфюрер був найбільшим есесом, начальником усіх СС. Хіба можна вимагати зголення вусів у самого Гіммлера? Але офіцер не збирався програвати, і заявив, що або він і його вусики залишаться у Нойгаммері, або він поїде до старшинської школи, а вусики залишаться у Нойгаммері. Компромісу нема: або він, або вусики! Вояк вирішив залишитися з вусиками у Нойгаммері.
Наступного дня ми зупинилися на станції Райхенберґу в Судетах, щоб привести себе до ладу. Не сподівалися ще одного незвичайного успіху. Євген Шипайло описав його знаменито у «Вістях комбатанта» ч. 5-6, 1992 року під назвою «Наша пісня»:
«Після голення, миття, роблення порядків у вагонах, чищення одягу (черевики і шкіряний пояс та його металева спряжка мусіли світитися «на ґлянц»), сніданку, хто розповідав щось, хто грав у карти, хто писав картку до рідних або до дівчини. По полудні, десь біля четвертої години, йдемо до містечка в кіно. Швидко передягнулися у вихідний мундир, збірка в три лави, вирівняли, відчислили, зголосили старшині, наказ: «Праворуч, ходом руш!» Все йшло, як в годиннику, ми робили звороти і виконували прикази механічно, мов роботи. Не диво, бо ж ми були молоді юнаки і вже майже рік у війську, пройшли тяжкий рекрутський, і ще тяжкий підстаршинський вишколи, і вояцька рутина вже була ввійшла в нашу кров.
Від станції до містечка віддаль коротка, і