«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

Цим разом чота в чомусь розлютила нашого командира. Це траплялося нерідко. Можливо, його поранений вказівний палець, який не гоївся, був причиною злости. Тому він свій палець дуже пильнував — завжди надягав на нього шкіряний палюх із шнурками, які зав'язував довкола зап'ястка. Мені виглядало, що він свій палець так «хоронив», щоб він не загоївся — це була запорука, що він залишиться у школі й не піде на фронт. Чи не тому він вислуговувався перед начальством? А даючи воякам «по кулях», він затримував репутацію доброго інструктора.

Ще одна неприємна риса: як він говорив, йому з рота час-до-часу порскала слина. А коли злостився, кричав, і тоді годі було біля нього стояти. Тепер роззлостився й ганяв чотою попри дорогу. Кричав: «Лягай! Встань! Повзи! Гаааз! Наложи газмаску!» І ще: «Кріхен — повзи! Айн лід — Пісня!»

Хлопці повзуть, де сухо й через калабані — недавно випав дощ. Ніхто не починає пісні. З рота чотового ще більше порскає слина. Його команда падає на глухі вуха вояків.

Я стою поблизу — я контужений — та дивлюся на це видовище. Мені ніяково. Моїми товаришами так ганяє, а я… В одному моменті мені хотілося скочити поміж них, але… розум перемагає мої емоції — не завжди так було й буде — тим більше, що заносилося на довший дуель між обершарфюрером і вояками — ніхто не починає співати.

І ще раз: «Кріхен! Айн лід!»

Хтось подумав, що з «вар'ятом у домі вар'ятів» немає сенсу борсатися, бо хто переконає «вар'ята». (Так я собі пояснював). І почав пісню, повзучи по землі: «Ми по таборах і тюрмах…» за ним потягнули інші вояки сумно-сумно: «карались до загину…»

Ситуацію врятовано компромісом: бо як би хтось був почав пісню «Машерують добровольці… грає усміх на лиці…», ніхто був би його не підтримав… Так чотовий, — мабуть, дуже радо, бо негайно, перестав муштрувати вояків і чота помарширувала далі мовчки, вільним кроком.

Між нашими вояками були деякі смільчаки, що «давали собі раду» з жінками. Про одного згадав, з невеликою «похвалою», на ранішній збірці командир сотні, що такого-то військова жандармерія застукала на гарячому вчинку з німкою під одвірком одної кам'яниці.

Знову один станіславець з нашого роя розповів мені, що познайомився й завів романс з дівчиною з Великої України, яка перебувала у таборі робітниць для «остарбайтер». Зустрічалися під дротами. Помагав їй дещо харчами, бо у таборі вони просто голодували. Це був один з тих двох вояків, котрих пізніше відіслали до дивізії без закінчення курсу.

О, ми ще часом діставали перепустки до міста, в неділю по полудні. Але поки вояка випустили з казармів, він мусів пройти інспекцію «U.V.D.» — службового підстаршини. Такий підстаршина був «паном ситуації» — від нього залежало, чи вояк піде до міста чи повернеться назад до своєї кімнати. Йти на вихідне до Ляуенбургу, малого чужого містечка, взимку, де було одне кіно та кілька відкритих ресторанів, у яких можна було тільки купити «люру», тобто безалкогольний напій, який називався «пиво». Це пиво тільки своїм кольором нагадувало пиво, — так «шали ті, що на пиві розумілися, ті, що за Польщі пили пиво окоцімське. Мені було байдуже, хоч я не міг випити навіть дві гальби такого «пива».

У ресторані звичайно не було місця і нічого купити не можна було, бо треба було мати картки. Часом була якась юшка з брукви, але й вона не смакувала навіть на голодний шлунок. Часом якась жінка в ресторані — це була війна й по ресторанах переважно сиділи жінки — пропонувала дати картку на вечерю, але ми відмовлялися — не пасує воякові приймати такі дарунки.

Рідко ми починали розмову з жінками в ресторані, до того наша, вивчена в школі, мова багато не помагала. У розмовній мові ми спотикалися на кожному кроці й по кількох реченнях розмова вривалася, хоч військову термінологію ми повністю опанували. Не будеш з жінкою говорити про «машінгевер» чи «гранатверфер», а «гінлєґен» (лягай), вона могла б зрозуміти не по-військовому…

Коли я виходив з Козієм, тоді нас зачіпали німки. Бо Козій був атлетичної будови, що було видно навіть в уніформі, блондин, з рисами олімпійського борця з старогрецьких статуй, силач, якого у змаганнях положити на руку ніхто не переміг. Однак він був скромний і соромливий.

Один раз я вибирався до міста й не мав великого щастя з своїм службовим підстаршиною: він мене провірив і чомусь йому не сподобався мій гребінець, і послав мене назад, щоб його вичистити. Прийшов я ще раз з вичищеною зачіскою, а тепер йому не сподобався мій пояс — не був блискучий. Я врешті зрезигнував з виходу, тим більше, що було холодно, а інші вояки вже були на півдорозі до міста (наші казарми лежали пару кілометрів за містом) й розібрався у кімнаті. За чверть години приходить його помічник і каже мені зголоситися до службового підстаршини на вихід до міста — це наказ.

Як наказ, то наказ. Що я маю робити? Зібрався і пішов до його канцелярії. Він мене вже не оглядав, але зате насварив, що я не маю вояцького духу й така мала штучка, як вичищення пояса, мене знеохотила до такої великої події, як вихід в місто.

Харчування було в школі непогане, але для мене замало. З дому я вже нічого не діставав, бо наші околиці зайняли більшовики. А порції чорного комісняка, обіди, вечері й сніданки — замалі. Та й не тільки для мене. Тому була приємність, коли на нашу групу припало чергування на кухні. Увечері того дня ми з будинку кухні несли великі балії, як ванни, білої солодкої молочної рижової страви до нашого будинку, де її розділяли поміж вояків. В такій ситуації було неписане право додатково взяти для свого роя просто з балії пару менашок «солодкої зупи», як ми цю страву називали. Того вечора ця функція припала мені. Я взяв дві їдунки, на подвір'ю наповнив