«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

Я в дійсності не знав, куди мене призначили, бо назва Ляуенбург не мала найменшого значення для мене. Після закінчення рекрутського вишколу в Гайделяґрі, одного ранку нас викликали на збірку й ми підходили по черзі до столика, за яким сидів офіцер, який тримав список в руці. Біля нього сидів писар. Коли я підійшов, офіцер, подивившись на мене, призначив до підстаршинської школи у Ляуенбургу.

І так по черзі. Олеся Готомюка, «пана з міста», який ніколи, правдоподібно, не сидів на коні, призначили до школи «шірерів», тобто таких спеціялістів, які знають найменшу частиночку воза чи упряжі до різного типу «тягла на колесах». Я його пізніше зустрічав у Нойгаммері, де він розповідав, що це була прямо нестерпна ситуація. Треба було вивчати напам'ять тисячі назв по-німецьки, складати упряж всякого роду, складати й розбирати різного роду вози — все, що стосувалося кінського тягла. А що він був «здібна бестія» в школі, тому вивчив усі ці складні німецькі «конячі й возячі» науки. Напевно його коні любили, бо в школі його любили не тільки всі дівчата, але навіть хлопці. Таких людей мало на світі. На жаль, як багато вояків, він не повернувся з-під Бродів.

У товарному вагоні, примістившись якнайвигідніше в кутку на соломі, я майже цілу дорогу проспав. Звичайно ми їхали вночі, а вдень стояли на бічних рейках. Однієї ночі вагонами вигойдувало, мов деревами в бурю, і навіть мені, сонному, не спалося. Згодом казали, що то була спроба саботажу. Ніби польський машиніст намагався вивести поїзд з рейок.

— Певно довідався, що ним їдуть українські вояки, — хтось зауважив. Хтось чув, що його мали б арештувати. Чи це правда? А може качка, яких у воєнний непевний час безліч кружляє? Хто його знає? І якби це була правда й поїзд був би вилетів з рейок, правдоподібно, я не був би вражений, бо я був півсонний. Зрештою німці у нас втовкмачили, що Krieg ist keine Lebensversicherung — війна — це не асекурація на життя.

В дорозі притрапилася ще одна пригода — романтична. Під час постою вояк з одного вагону запримітив гарну дівчину в уніформі залізнодорожника. Заговорив до неї і, слово по слові, між ними зацвіло кохання, дослівно, з першого погляду. Вона опинилася у вагоні. Навіть не зауважили, як поїзд рушив… Що згодом відбулося, збулося …

У воєнний час, частіше, ніж коли-небудь, процвітають романи й дозріває справжня любов… Що ж, «бо війна війною»…

А тут нараз велика несподіванка! Поїзд зупинився. Нагло відчиняються двері наших товарових вагонів.

— Раустретен, шнель, шнель!!! — Виходь! Швидко! — рознеслося по цілім пероні.

Ми вискакували, мов попарені, нашвидку забирали свої речі, а вздовж поїзду бігали німецькі підстаршини й кричали на ціле горло. їхні крики вражали, мов гавкання й гарчання злих собак.

— Кроком руш!

Йдемо вулицями містечка Ляуенбургу. Дороги брукові, від яких дуже голосно відбиваються цвяхи на підошвах черевиків.

— Айн лід!

І понеслося: «Машерують добровольці, як колись ішли стрільці!» Я ніколи перед тим і ніколи потім не чув такого звуку, такої пісні. Голоси, відбиваючися від низьких кам'яниць, вилітали вгору, в чисте ранкове повітря, неслися далеко, далеко. Це був немов могутній спів у величньому небесному храмі.

Коли ми прийшли до кошарів, наші інструктори знову заметушилися, закричали своїми сильними голосами. Тут команда ясна, голосна, криклива, тут нема часу на думання, бо якщо ти сповільниш темп, біля тебе не один, а два гарчать. І це був наданий тон, який ніколи пізніше, через цілий наш вишкіл не змінився. Тут усе треба було робити нашвидку, бігом — чи нести баняки з обідом, чи йти до лазнички, чи виходити на вправи, якщо не бігом, то прискореним кроком. Здавалося, що все відбувається у швидшому, ніж нормально, темпі, немов у прискорених кадрах фільму. Мені нагадалися фільми Чарлі Чапліна з його дріботінням і механічними рухами, хоч ми ходили випростованіше — по-військовому — «цакіґ».

Нас відразу повставляли по висоті і порозділяли по роям і чотам. Я ніколи не хотів бути першим — ні в першій чоті марширувати на самому переді сотні, тому дещо зігнув ноги в колінах і попав до другої чоти. Попав я на залю — один рій на одній залі — між чужих хлопців. З моєї школи тут тільки був Панасюк, інші були десь із околиць Бузька, з Холмщини. Було ще двох із Станіславщини. Хоч не хоч, а мусив я привикати до нових людей, до нових «типів». А типи у нашій групі були різні. Ті з Бузька любили співати батярські пісні по-польськи, що я їх вперше в житті чув, як от: «Буффальо Біль, Буффальо Біль», що звучало рефреном, а між ним в монотонних стрічках оспівувалися подвиги якогось героя, що заводився з індіянками, легковажними дівчатами та іншими невігласами. Очевидно це було просякнуте «масними словами». Щойно в Америці я довідався про існування цього історичного «Буффало Біла», американського піонера-бойовика, якому, очевидно, і не снилося що про нього будуть співати вояки галицької дивізії в німецькій підстаршинській есесівській школі та ще й польською мовою. Чисте вар'яцтво! Прикметно, що ця найсуворіша в Німеччині підстаршинська школа, як ми довідалися згодом, розміщувалася в колишньому домі вар'ятів.

Ляуенбург лежав на Помор'ї, неподалік м. Данцінґу або Ґданська (по-польському). Ми прибули туди в листопаді й залишилися там на цілу зиму. Погода, щоправда, не була холодною, снігу майже не було, а коли падав, то надовго на землі не затримувався.

На вправи ми не ходили, а часто бігали, або підбігали. Багато проводилося польових бойових вправ і вдень і вранці, і вночі. У форсованому марші ми йшли не дорогою чи полем, колійними рейками, а по шпалах з повним лаштунком.

Коли появлялося сонце, нам наказували одівати шинелі — і тоді ми заливалися потом. Коли було холодно й морозно, нас виганяли тільки в піджаках, зрозуміло, з метою загартування.

Мали ми й «фізкультуру». Хоч як я любив усякі спортові заняття, але дуже скоро зненавидів тутешню «фізкультуру». Починалася вона бігом навпростець у військових черевиках в маршовій