«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Так ми врешті, притягнулися до самого Гайделяґру, де з приємністю відпочивали на траві, перед великим шатром. До нас підходили якісь вояки-українці в синявих уніформах і питалися, чого ми сюди приїхали, а коли довідалися, що ми приїхали до української дивізії, вони хотіли долучитися до нас. Ми їх дуже радо прийняли б, але до них прийшов якийсь їх старший і наказав їм відійти.
Потім нас по черзі кликали до шатра, де мазали попід пахвами і поміж ногами, якоюсь темною мазюкою, — казали від вошей та інших паразитів. Згодом видали мундир т. зв. «дреліхи», то є цайґові зелені, або білі уніформи, черевики, шлейки, «міци» — пиріжки, ложки, їдунки — менашки, коци, наплечники — все не перелічиш, хоч за все, навіть за найменшу річ, як пізніше виявилося, кожний вояк відповідав і скоріше чи пізніше потрібно було дати з неї розрахунок, чи як називали у війську ставати до «апелю».Розділили нас по кімнатах у дерев'яних бараках, і ми з одної школи й кляси «трималися купи» й опинилися в одній кімнаті. Було нас чотири-п'ять, з одної кляси, був ще наш знайомий з Чорткова з нами, двох львів'ян, один з них грав на трубці, був навіть один поляк (він нам не признавався, хоч говорив по-українському «мазурським» (акцентом, але пізніше хтось довідався, що він поляк і що його сестру розстріляли німці, коли він служив у дивізії). Був веселий Гірняк, який «спеціялізувався» у відгадуванні, чи ти мав статевий стосунок з жінкою, обмацуючи твій ніс, немов товстого підсвинка, як годиться м'ясареві, котрим він був у Стрию.
Заки взялися до нас німецькі інструктори, ми ще могли «допасовувати» собі уніформи. Нам ще видали пізніше «вихідні» сукняні уніформи, але ми мали тільки по одній парі черевиків і камашів. Я тоді відкрив в себе «Недовірливу жилку». Чомусь мені здавалося, що я можу піти до «бекляйдунґекамери» — там де видавали одяг, — і виміняти на краще. Так я ходив кілька разів відмінювати піджак, черевики, кажучи, що вони чи то завеликі, чи замалі. Приглядався до себе і знову виглядав собі незугарним, тому знову ішов міняти — і за кожною виміною виглядало дало мені, що я отримав гірші черевики чи піджак. Врешті видавач вже мене пізнавав і відмовився міняти мої речі.
Потім німець-інструктор, може молодший за нас, штурман (в есесах була ранга гренадира, потім старшого гренадира, а за ним слідувала — штурмана, по нім йшов ротенфюрер і на тому кінчалася «кар'єра» звичайного вояка). Інструкторами повинні були бути підстаршини, але в наші групі такого не було. Ніби був унтершарфюрер (перша ранга підстаршини), і не був. Приїхав він з шпиталю, побув тиждень і знову десь поїхав. Так ми більше його не бачили, а цілий рекрутський вишкіл проводив «молокосос-штурман». Його мова якось дивно звучала, ніби була ще дитяча, і він ніби стидався бути інструктором.
Так зване «теоретичне навчання» проводилось на лекціях у наших мешканевих кімнатах. (Кожний вояк мав свій табурет). На них вчили нас назв частин кріса й скоростріла, як їх розбирати й складати.
На муштрі вчили нас марширувати, обертатися під німецьку команду й т. і. Вчилися ми віддавати військову почесть — салютування, що було зовсім інше від загально прийнятого: «бити в дах», тобто підносити долоню чи два пальці до чола. «По-ессесівському»: треба витягнути прямо перед собою цілу праву руку, без згину в лікті чи зап'ястку, так тримати п'ять твердоступаючих кроків перед зверхником і два поминувши його; рівночасно, повернути в його бік голову, дивлячись йому в вічі.
На польових вправах ми стріляли сліпаками, копали шанці й вовчі ями, розвивалися до наступу в розстрільну й підбігати вперед під «прикриттям вогню» свого товариша, використовуючи кожну заглибину, щоб тебе ворог не міг поцілити. Були й нічні алярми, на яких провірювано, чи вояк вийшов у повному риштунку. Проводилися дві чи три довші нічні вправи у терені.
Німці не були певні, як нас називати. Спочатку: «СС-ґренадір»; відтак: «СС-фрайвіллігер-ґренадір»; потім: «фрайвілліґер-ґренадір»; врешті, «здеґрадували» нас до «ґренадір». В таких тонкощах назв ми не орієнтувалися, й ніхто з німецьких інструкторів нам не пояснив. Мабуть, вони, теж не були «втаємничені». В кожному разі ми зауважили, що німецьке командування нас не хоче навіть називати «ес-ес», нарівні з «СС — найкращими вояками на світі», як було написано на пропагандивних афішах.
Щойно після війни справа вияснилася. Це була нацистська політика. Коли одного вояка у кримінальному рапорті названо «український СС-манн» і справа стала відома СС-райхсфюрерові Гіммлерові, він видав розпорядження від 28 травня 1944 року: …«не вживати для членів чужої народности, які сьогодні підпорядковані СС-організаціям, так дорогої нам назви «СС-манн». Це довело врешті, до, типово по-німецькому видуманої, беззмістовної назви ранг, які давали у чужинецьких з'єднаннях: «ваффен-ґренадір» (від «ваффен-СС»). Цієї назви не можливо «змістовно» перекласти по-українському: «збройний ґренадир»(?). (В дивізії не притримувалися такої практики суворо, й навіть у військових книжках записували ранґу просто Freiw. Grenadier — доброволець ґренадир).
Харчування було непогане. Вразило мене, що на обід видавали з кухні до їдунки до м'яса картоплю… в лушпині. Вдома таку картоплю давали тільки свиням. І навіть моя мама почала обирати їм картоплю, бо журнал «Сільський господар» написав, що в лушпині багато отрути, шкідливої навіть для звірят. І в польському війську рекрутів «карали», заставляючи «чистити картоплю» в кухні. Як не дивно, однак незабаром я бажав, щоб і картоплю в лушпині мені давали бодай одну більше. Бо я почав відчувати не так голод, як неситість. Чекав я на свою чергу, коли мав виконувати службу в кухні. Не до роботи, а втримувати порядок при видаванні обіду.
