«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Згодом гімназія «Рідна школа», її вчителі, лекції, прочитані книги. Найболісніше й найглибше закарбувалася новеля Василя Стефаника «Сини», особливо кінець новелі.
— Послідний раз прийшов Андрій; він був у мене вчений. «Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну.» — «За яку Україну?» — А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут і справив шаблев у груди — отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси та й бувайте здорові!» — Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, кажу, та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землію, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік».
— «Добре, каже, тату, підемо оба».
— Та як це стара вчула, то я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, шо її очи віпали і покотилиси, як мертве каміне по земли. Так мені здавалоси, але світло на її чолі вже погасло…
— А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, том казав: «Андрію, Іване, взад не идіт, за мене памнєтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…»
До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
***Пізнім вечером, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.
— Ти, небого, гет затихла, замертвіла, якби в тебе хто ніж упхав, не годна слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…
Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:
— А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм Сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.
І в найбільшій мірі насувалися на молоді голови, як нерозгаданий ребус: програні визвольні змагання.
Отже, дивуватися: чому?
Все це було у моїй підсвідомості, як підшкірна вода у і рут і встромиш у землю рискалем, і вода появляється.
І, як не дивно, батьки мене зовсім не відраджували. Бо як? Батько був шанований в селі, свідомо активний, був справником в кооперативі, радним у ґміні.
У нашому селі було багато поляків — одна третина на 500 господарств. Одна частина села так і називалася «Шляхта». Однак здобути більшість радних для українців у ґміні було не так легко. Перед виборами роздавали голоси (балоти) з відповідними надрукованими числами: одні таке-то число для українців, а інше для поляків. Коли батько йшов селом, біля одного обійстя господар підійшов до воріт, тримаючи в одній руці балот, а в другій прутик. Коли батько зблизився, він почав бити прутиком балот й повторяти, ніби до себе: «Хочеш бути радним? На маєш! На маєш!» Такі ситуації обговорювалося у нас у хаті, то я заслухувався і запам'ятав досі.
Тоді наші кандидати погодилися договоритися з поляками — радних по половині, а на війта вибрали менш-більш «невтральну» людину — з-поміж русинів-українців. Згодом уряд провів реформу й створив «окружні ґміни», а в селах стали урядувати т. зв. солтиси.
Не забулося мені, коли батько промовляв на святкуванні з нагоди проголошення відновлення незалежности України, що було проголошено 30 червня 1941 року. У 1943 році батько знав, що нас чекатиме з поновним приходом більшовиків. (Він довідався, що наша сім'я була на списку тих, котрих мали вивезти на Сибір). Правда, одного вечора прийшли до нашої хати два мужчини, які довго й наполегливо переконували мене, щоб не йти до дивізії. Мали на увазі УПА.
* * *Що мені, молодому учневі, перед творенням дивізії, було в голові? Що мене, у вільний час поза наукою, цікавило?
Любив я грати у відбиванку, пінґ-понґ, футбол. Особливо футбол. Грав у чортківській першій дружині «Чайка». Хоч, був у ній не найкращим футболістом, все-таки я собі казав: і не найгіршим з-поміж сотні кандидатів до команди. Тому, що «аси» позабирали собі найкращі футболівки, мені лишилося два черевики, і то не до пари. Добре, що були не замалі. Згодом колишній «ас» з Станиславова, Ярема Попель, який працював у Маслосоюзі, подарував мені свої футболівки. Майже нові! Але він був здоровезний високий й кремезний чолов'яга з відповідно великими ступнями. — «Як ці черевики завеликі, напхай у мосики газети», — порадив мені. Не було іншого виходу. Дістав клюбову сорочку, а штанці кожний мав свої.
Я був високий, сухий, як тичка, з довгими ногами. Соромно було мені за «неатлетичні» ноги на грищі перед і глядачами, серед яких було чимало дівчат з школи. Я вмудрився, щоб надати ногам більш «атлетичного вигляду», обвивати литки газетами, на які накладав охоронні «штуци». З того мав дві користі: мої ноги виглядали краще (так мені здавалося, доки не поглянув на світлину нашої дружини), і газета до деякої міри охороняла мої кістки від твердих носків чи «канцястих» корків на підошвах черевиків противника.
Залицявся я тоді до дівчини. Вона називалася Марійка й була два рази грубша від мене й майже така висока, як я. Може, не в два рази, але грубша. Я мав свій вимріяний ідеал дівчини, але через мою встидливість і непевність, не відважувався навіть поглянути гарним
