«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
За весь час нашого вишколу ми стріляли гострими кулями на стрільниці один раз. Коли прийшла моя черга, я добре націлився, натиснув курок і … «фаркарта». (Біля цілі в окопі сиділи два вояки, які після кожного пострілу показували картку на держаку з числом, скільки стрілець набрав очок. Якщо стрілець не попав у мішеню, вони показували червону картку, яку німці називали Fahrkarte).
Я був дуже розчарований, бо стріляв по всіх приписах: націлювався, припиняв дихання, спускав курок… Бах!… Знову червона карта — не попав. Так я вистріляв п'ять набоїв і всі «Богові у вікна». Лежачи, я не запримітив, що мої «успіхи» обсервує командир нашої сотні, зупинившись біля мене. Врешті, запитався, чому я так погано стріляю. Очевидно, я зіпхав усю вину на рушницю, бо я добре націлююся, добре притискаю до плеча кольбу, прямо так, як мене вчили. Він не дуже мені вірив, але рішився сам спробувати. І по кожнім його вистрілі дістав червону карту — не попав. Тоді, щоб рятувати свій «гонор» вирішив, що ця рушниця нездала й наказав нашому чотовому виміняти її за кращу. Не знав я тоді, чи я ліпше за нього стріляв, чи він ліпше за мене. Але пізніше на підстаршинській школі я став одним з кращих стрільців, хоч також у критичний момент не списався як слід.
Вчили нас на рекрутському вишколі як робити «гінлєген» — «ауф, марш, марш!» Це по-українському: Лягай! Вставай! Бігом руш!». Муштра не обходилася без цих «гінлєґен» ніколи, навіть, як ми всі накази виконували якнайкраще. Тоді я переконався, що в війську нема справедливості, нема чого найліпше виконувати все, бо й так буде тобі «гінлєген». А може й треба було, бо казали нам інструктори, що це потрібно, що треба автоматично навчитися добре робити «гінлєген», щоб швидко ховатися від ворожого вогню. Найбільше кричали, як вояк лягаючи, підкидав вгору ноги, бо в такий спосіб — казали вони — твої ноги посіче кулемет. «Чим більше поту проллєш на вправах, тим менше крови проллєш на фронті» — такий був девіз вишколу. Та це, мабуть, була ще передпотопова воєнна мудрість, бо в модерній війні стільки засобів вогню — від кріса починаючи, а на катюшах і літаках кінчаючи, що тобі не тільки ноги повідбивають, підкидай їх чи ні, але нічого у твоєму тілі не проминуть — все просіють.
Я ніколи не прикладався до виконування цієї «гінлєген» вправи, не любив нею також наказувати іншим її виконувати, але наказував пізніше, бо так мене навчили й я так сам колись робив. Мабуть, найбільше один одного мавпує у війську.
Ми ставали вояками швидко, не опам'ятовуючись. Першою ознакою вояка стала його «вояцька мова», тобто, вживання в розмові «масних слів», а в екстремальних випадках — прокльонів — батярських чи як говорив у сварках народ по селах. (Очевидно, не вживали «матюків», бо вульгарні вислови на адресу матері вважалися образливими). Одначе, «вояцька мова» німців, які під час муштри називали нас «блєде шіце арш» (дурний вояка-с… а), чи «блєдес фольг» (дурний народ), дуже нас ображала. Деякі вояки скаржилися німецьким командирам, які, звичайно, ноншалянтно відповідали: «Ми так само називаємо своїх німецьких рекрутів».
До програми рекрутського вишколу включено теж лекції співу, очевидно, маршових пісень. Вчителями були ройовий, а часом і командир чоти. Навчили дві німецькі пісні: «Das Leben ist ein Würfelspiel» (Життя — це в кості гра) і «In meiner Heimat da blühen die Rosen» (У моїй батьківщині цвітуть троянди). Ці пісні припали мені до душі, їхня мелодія неслася тужно по рівному степу, де росли рідкі кущі, де-не-де простягали до сонця голівки квітів, далі ріс молодий смерековий ліс, в якому по землі вилися ожини — тоді на мить мені здавалося, що я опинився в казковому світі.
В школі, навіть за німецької окупації, нас не вчили співати німецьких пісень. До чужої мови не мав великої здібности й завжди отримував оцінку «достаточно». За більшовицької влади чужі мови пішли на останній щабель навчання. З німецької мови мав досить знання з двох кляс гімназії «Рідної школи», тому міг собі байдикувати. Урок обмежувався до читання німецького тексту й розповіді змісту прочитаного по-українськи. Раз на лекції прийшла на мене черга голосно прочитати уривок з якогось оповідання. Це був опис одної комуністичної героїні, яку привели на розстріл. У кульмінаційній сцені, коли рушниці були спрямовані на героїню, я вимовив слово: стріляти! І вся кляса вибухнула сміхом, а вчителька-єврейка голосно наказала: «Сідай!» Я збентежений сів, не знаючи, що сталося. По лекції мій товариш вияснив заковику: я вимовив «шайсен», замість «шісен», тобто замість команди: «стріляй!», я вимовив: «с…». Потерпав я, що мені можуть пришити антирадянське очорнення комуністичних героїв, а за це…
Маршуючи, ми, звичайно, співали українські пісні — стрілецькі, маршові, пластові. Співали: «Хлопці, підемо, боротися за славу, за Україну». «Машерують добровольці, як колись ішли стрільці».
Крім неділі, рекрутське життя монотонне. В неділі приїжджали до табору відвідувачі до своїх синів, братів, батьків, дівчата — до своїх хлопців чи шкільних товаришів. (Називали ми їх з німецької мови «безухами»). Вони прибували з Львова, Перемишля, менше з Станиславова, а з таких закутин, як Товстеньке чи Кривеньке, не було нікого. Бо треба було б з тиждень часу на старання у властей про перепустку, й на дорогу з пересідками й чеканням на сполуку поїздів.
Як ми верталися з польової Служби Божої, при дорозі стояли рядами цивілісти й ми завзято співали: «Булава — це провід наш, булава для юнаків… не треба нам бабів…»
Коли приїхали дві дівчини до наших «львов'яків», ціла наша заля зробила собі на пам'ятку світлину. Я став біля одної дівчини й відповідно усміхався, щоб вийти «фотогенічніше», а на світлині було видно тільки чубок моєї голови.
Нашим «цуґфюререром» (чотовим) був підстаршина ранґою «гавптшафюрер» (старший фельдфебель). Він мав старшу рангу, бо й сам був не молодий. Мав гучний голос, як личить доброму підстаршині.
Наш молоденький ройовий мав тільки ранґу «штурмана», тобто вістового, і голос такий, як
