«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

Найбільше нам давав по кулях Штреп. Це був полігон, що знаходився за кільканадцять кілометрів від наших казарм. Ми виїжджали туди, як правило, вночі, висідали за кілька кілометрів від Штрепу і марширували до хат, які тут стояли порожніми. Вдосвіта ми милися снігом і робили гімнастику. Потім після сніданку починався вимарш на гостре стріляння: мінометами, кулеметами, рушницями — все у бойовому порядку, в бойових обставинах. А на кожний рій припадав один середній міномет: дуло, ніжки і плита, а також чотири скриньки мін; один кулемет з скриньками амуніції. Кожен мав також свого кріса, а перші кулеметники — пістолети. Все це треба було нести на плечах, а нас у рої було тільки тринадцять. Непросто було бігти з таким великим навантаженням.

Найгірше було нести довге важке дуло від міномета. Для зручності був широкий портяний пас, причеплений до обох кінців, але в бігу дуло так гойдалося, що звичайно вояк падав під ним. Нести дуло на плечі майже неможливо, бо тягар швидко врізувався у кості. А покинути чи тягнути по землі не вільно — за це арешт, як за нищення зброї. Тож не дивно, що під час такого одного «приспішеного маршу» на Штрепі один вояк втратив нерви і кинув у сніг плиту від міномета, впав біля неї і розпачливим голосом почав просити: «Хлопці, дострільте мене, я більше не можу». Він почував себе як важкопоранений вояк на полі бою і просив «легкої смерти». Зрозуміло, що ніхто його не дострелив. Ми його так залишили, забравши від нього важку квадратову гранатометну залізну плиту.

Це трапилося у т. зв. «карному марші» який наказав нам командир чоти за те, що наше гостре стріляння з гранатомета мало що не закінчилося катастрофічним результатом.

Для такого стріляння треба добре й заздалегідь приготовитися: вибрати вогневе становище, скласти міномет, тобто найперше покласти плиту на землі, до неї вложити дуло, до котрого відтак причепити двоніжок. Усі рухи мають бути завчені і виконуватися автоматично. Націлювання чи т. зв. встрілювання до мети — це окрема технічна справа. Отже, все готове: «рот» дула чекає, як дзьоб голодного пташеняти, на свою поживу — міну, яка має форму малої бомби — носик з вибухівкою та крилатий хвіст із запальником до вистрілу.

Другий стрілець підносить міну над дулом.

— Гальт!!! — Пронісся розпачливий крик.

Всі завмерли, закостеніли. Це голос командира сотні, що збоку незамітно придивлявся до вправ.

— Ти хочеш розірвати нас усіх?! — затремтів стривожений голос.

Замість хвостом, стрілець тримав над дулом міну носом вділ. Командир нашої чоти зблід, як мерлець, не спроможний на жоден рух, коли командир сотні вичитав йому «патер ностер». А підстаршин при стрільцях не водилося критикувати. Що ж чотовий згодом зігнав злість на нас усіх. Дав наказ бігти й кричав мов навіжений чи божевільний. А ми в бігу не думали ні про що. Не дивно, що наш товариш, винуватий за свій промах, просив його застрелити… Одначе, незабаром він наздогнав нас. І про цей інцидент ніхто більше не згадував.

Командир нашої сотні гавптштурмфюрер (сотник) Доне, високий блондин, немов расово ідеальний «есес», подавав команду дуже високим дзвінким тенором, якби співав на сцені в опері. Салютував по-есесівському, у своєму «стилі», бо кожен офіцер «виробляв» свій стиль. Бо Гітлер і Гіммлер мали свої «стилі» поздоровлення, хоч казали «невикінчені». (Вояки мусили точно притримуватися «реґуляміну» салютування, бо «що можна воєводзє, то нє тобє смродзє», — нагадувала польська приповідка).

Стандартне салютування було ось таке: допереду випростовувати праву руку, по лінії не вище твого рамена, із випрямленими стисненими пальцями долоні.

Наш командир витягав свою руку вище рамена, дещо в лікті згинаючи, а до того згинав долоню. З профілю нагадував мені косу, причеплену до голого держака.

Командував теж у «своєму стилі»:

— Die ganze Kompanie! — підносився його крикливо-плаксивий голос… і довга павза. І докінчував свою команду пискливішим тоном: «Розійтись!».

У військах СС офіцери виконували все те, що вони вимагали від своїх вояків. Така була засада. Командир нашої сотні спробував доказати, що він справжній СС-офіцер!

Один раз він провадив нас форсованим маршем по швелях колії. Ми були у повному лаштунку, кожна група із своїм кулеметом, крісами (мінометів нам не дали, і в есесах понад силу не підеш), в шинелях. Він теж був у своїй офіцерській шинелі, але без кріса чи кулемета. Йшов з самого переду, а ми мусили за ним поспішати. Але вже після двох кілометрів він скинув з себе шинелю. А на третьому чи четвертому кілометрі сам «спух» і не було ради — дав нам відпочинок, щоб самому відпочити, й закликав автомашини, якими ми далі поїхали на Штреп. Більше він нас не провадив у маршах.

Я виконував свою службу механічно, були часто хвилини, коли здавалося не вспію далі марширувати, бігти, здавалося ось-ось впаду. Але такі моменти проминали швидше, як приходили, й далі я йшов, як у трансі: раз, два, три; раз, два, три, чотири.

Два рази я мав щастя в найбільш скрутних ситуаціях, коли наші інструктори «вар'ювали», як годиться в «домі вар'ятів». Один раз я натягнув коліно на вправах, коли зсунувся несподівано по стрімкому ескарпі. Моє яблуко на коліні зсунулося набік, хоч негайно повернулося на своє місце, але мене воно боліло, і тоді я відважився піти до лікаря. Бо піти до лікаря без гарячки й без якоїсь видної рани було дуже небезпечно. Замість «ревіру», тобто амбулаторії, чи дозволу лежати в ліжку, можна легко було попасти під арешт, на три дні тільки на хлібі й воді. Але старий лікар, вислухавши мене, дав мені три дні «бетруге» (відпочинку в ліжку), які в більшості я проспав.

Одного дня під час мого відпочинку цілу сотню гонили довкола кошар майже до повного вичерпання, а після того ще всіх заставили визбирувати гільзи із сліпаків на площі вправ.

Іншим разом наша чота попала