«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

Що таке поняття про інших людей може існувати, навіть у людей доброї волі, може послужити наступний випадок. У стрілянні я мав добрі осяги, був одним з кращих у нашій сотні. Тому мене і ще чотирьох вояків вибрали на змагання цілої школи у стрілянні з малокаліберних рушниць. Але я ніколи не стріляв з малокаліберки, навіть у руках її не тримав. Перед самим змаганням нам дали нагоду вистрілити по п'ять набоїв і це все. Іди з цим на змагання. На щастя, на змаганнях ми всі п'ять стріляли до одного щитика і тому не знати було, хто скільки очок набив. Не зайняли ми першого місця, але зате дістали одну неділю вільну і квитки до Данцігу (Ґданська). їхали ми потягом, а з нами також Терлецький, який говорив дуже добре німецькою. До нашого купе всіли дві жінки, і Терлецький почав з ними розмову. Розговорилися. Вони побачили з нашої мови, що ми не німці і поцікавилися, хто ж ми.

— Ми українці.

— А звідки ви?

— Ми з України.

— З України? — дивуються німкені. — А де ж та Україна?

— В Европі, на Сході Европи, там де німці б'ються з більшовиками, — пояснюємо.

— То ви зі Сходу Европи!? — не можуть вийти з дива. — Ви виглядаєте як німці.

Ми дивуємося і не знаємо що думати.

— Ми вважали, що люди зі Сходу Европи не виглядають як люди. Вони подібні до людей, але живуть десь у землі, в землянках, у норах, — вияснює стара німкеня.

Висіли ми у Ґданську й не мали що там робити. Два від нас відділилися і поїхали кудись. Вони знали це місто з попередніх часів. Я теж знав це місто, хоч у ньому ніколи не був, пригадав одну адресу, де ще рік тому жив мій брат, який був попав у німецький полон в німецько-польській війні, і тут працював «кауфманом» (продавцем текстильних товарів). На жаль, він був, а тепер його тут нема, тому я тримався свого товариша, який теж не мав що робити. А поїзд до Ляуенбургу тільки увечері. Щоб якось розважитися, ми їздили трамваями. Наїздився я тоді, як дурний.

Наш рій зустріла ще одна неприємність. Двох наших вояків родом із Станіславова посадили до цюпи. Відсиділи вони три дні й відправили їх до дивізії, не давши навіть ранги «обершюце». І за що їх покарано? Якось на ранній збірці, як звичайно буває, приходить провірка вояка: провіряють, чи є всі цвяхи на підошвах, чи є у вояка в кишені носовичок, зложений в квадратик і незаплямлений (ніби хустинка до носа мала бути на показ); провіряли, чи дуло кріса світилося, як сонце, оглядали чи багнет наоливлений, але незабагато, а так, щоб виглядало наче ненаоливлений, дивилися чи шомпол не має якоїсь порошини між своїми гвинтиками. Отже, у військовому житті все має своє велике значення — навіть така, майже незамітна порошина.

На одній такій збірці відбулася знову рутинна контроля. Тим разом старшина взяв на око двох студентів з Станіславова, які фактично вже почали вищі студії. Підійшов до першого, відкрутив шомпол, витяг з своєї кишені білу хустинку до носа (ми всі мали зелені хустинки), обернув у ній гвинти шомпола й підніс воякові до очей. На хустинці було видно слід оливи і маціпусіньку порошинку. Ця сама «вправа» повторилася із його товаришем. Як наслідок, їх обох посадили до військової тюрми на три дні, на хлібі й воді, а потім — назад до дивізії.

Мене дивувало, настільки дивувало, наскільки могло дивувати, як їх обидвох таке лихо заскочило — двох нерозривних товаришів, які пройшли разом рекрутський вишкіл, спали один над одним, марширували поруч, оскільки були майже однакового росту. Але справа дещо вияснилася, якщо могла вияснитися, бо хтось комусь сказав, що один інструктор мав натякнути, що така практика повторяється на кожному вишколі — так «для дисципліни!» Може вибирали по двох і ще товаришів, щоб одному не було сумно — в товаристві і смерть не страшна.

Але і цей інцидент пройшов та й забувся. І нам так несподівано, як несподівано, буває у війську — ніхто ніколи не знає, де завтра буде, — наказали «пакувати манатки». Ми знову до вагонів повсідали і так собі заспівали: «Хлопці підемо, боротися за славу, за Україну, за рідні права…».

Приїхали до Нойгаммеру, великого полігону, де вишкіл цілої дивізії йде повною парою. Нас привітав старший віком сотник, який не був одягнений в офіцерську уніформу, що не траплялося у таких ситуаціях між німецькими офіцерами на вишколі. У вітальнім слові вжив кілька «вояцьких висловів»; подібно, як це відбувалося у польському війську, в котрому він служив контрактовим офіцером після Петлюрівської армії.

Мене й кілька моїх товаришів з гімназії приділили до 3-ої сотні поручника Богдана Підгайного у 30-му полку. З Підгайним я не мав ближчих відносин, крім звичайної щоденної рутини, як звітування і т. п. Один раз товаришував йому на проході під вечір. Щойно в Канаді я познайомився з ним ближче. Він був колоритною постаттю, провідним членом ОУН, близьким приятелем та соратником Романа Шухевича й Степана Бандери. Закінчив інженерію в Данціґу, однак через підпільну діяльність та тюрму, щойно приїхавши до Канади, почав шукати працю за своїм фахом.

Коли вибирався до Канади, його шваґер написав, щоб він навчився «практичного» фаху, — і порадив стати м'ясарем.

— Пішов я вчитися до одної м'ясарні у Мюнхені, — розповідав Підгайний. Оповідачем був знаменитим. Вчив його поляк. Після двох днів практики поляк його питає:

— Чи пан має якийсь фах?

— Я інженер, — відповідає Підгайний.

— Як пан є інженером, — майже наказовим тоном каже йому м'ясар, — то пан має їсти ковбасу, а не її робити.

В Канаді мусив він пересиджувати довгі години в бібліотеках, щоб пригадати призабуту науку й наздогнати нову. Все таки став