«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

іспиту, не віддавши жодних відповідей. Сам собі винен, однак найгірше не вийшов, бо отримав рангу обершарфюрера (старшого десятника). Ярослав Войтович — «Войтек» здобув друге місце на цілий курс, включно з німцями. Ми були горді з його успіху. Він мав над нами одну перевагу — за польських часів вчащав до т. зв. «кадетської гімназії», в якій учні проходили військову підготовку. Крім виданого нам «диплому», були ще детальні свідоцтва з оцінками окремих дисциплін та з особистою характеристикою — один примірник призначений для Головного командування військ СС у Берліні, а другий — до дивізії. Коли я співпрацював з Майкелом Мельником з Англії, який писав історію дивізії, він мав доступ до архіву Гіммлера й отримав копію мого та інших старшин свідоцтв. Характеристика була дуже влучна, хоч я не був свідомий, чи мене хтось обсервував під час вишколу, та ніхто не допитував. Ми не отримали цього атестату на руки й про ці оцінки я нічого тоді не знав.

Ми отримали «посвідчення» на нову ранґу — «ваффен штандартен оберюнкер» (з датою 1 вересня 1944 року) — це перехідний ступінь до справжнього старшинського чину. Знову не всі, бо одному, який спізнився з відпустки й перебував під домашнім арештом, на деякий час затримали цю ранґу.

Наприкінці найбільшою нашою турботою було придбати собі офіцерську уніформу: чоботи з високими халявами, райтузи, піджак і, найважливіше — «шірмюцу» (офіцерський кашкет з високим передком і плетеним срібним шнурком над дашком). Офіцери мусили за все це платити з своєї кишені, а ми таких грошей не мали. Я якось довідався, що тим воякам, які були на першому вишколі підстаршин у Лувенбурґу, військова адміністрація вкладала велику частину платні в німецькому банку, що після закінчення війни можна було б вибрати. Інші вояки мали свої рахунки в «Українбанку». Я довідався, що той банк мав відділення у Празі і, подавши заяву, отримав 200 марок на свою уніформу. Більше того: я дістав також ще по 200 марок для двох колег, які мали свої рахунки в «Українбанку» й не могли своїх грошей вибрати. Позичив, зрозуміло, на «вічне віддавання». Я також пошив собі у кравця-чеха райтузи, купив чоботи, обшив комір срібною лентою, причепив зірки й став оберюнкером. Піджаком мусів задовольнитися ще своїм рекрутським, а шірміци таки не вдалося дістати — не знаю, де інші їх купували, а я не міг ніде знайти. В той час мені не дуже залежало на такій шапці, але пізніше я за всяку ціну хотів десь таку роздобути, однак до кінця війни це мені не вдалося, навіть тоді, коли мав на неї «бецугшайн» (картку на купно).

«Пізнай себе», — радять філософи. І я пізнав свою психіку: незначний інцидент, дрібничка можуть мене безжалісно переслідувати, докучливіше, ніж велика небезпека.

Трапилося це, коли ми приготовлялися до від'їзду до дивізії. Я не міг знайти спортових черевиків, які слід було віддати до «магазину». Шукав у шафі, які не вільно було замикати на ключ, під ліжками — нема. Не сходили вони мені з голови. Снилися мені різні версії їх зникнення. Хтось мені їх свиснув, — снилося, — а я, як Шерлок Голмс, досліджую злочин. Ніхто не свиснув, бо за найменшу крадіжку, навіть «позичену» одну сигарку, без відоме побратима, одна кара — кара смерти. Найправдоподібніше я їх залишив на стадіоні, коли передягався після спортових зайнять.

Врешті я розповів товаришам про свою проблему. Один радить: зголоси старості, що ти їх не можеш знайти, або поспитай товаришів — може хтось має свої власні й продасть тобі. Так і сталося: купив за 20 марок (висока ціна) і втішився, як мала дитина віднайденою іграшкою.

Згодом у житті мені давалася взнаки не одна така дрібничка.

Декілька випускників залишилися на курсі командирів сотні. Вибранці, мабуть, мали на своєму атестаті оцінку «ґут ґеайґнет», або інші ознаки характеристики на майбутніх сотенних. Я з іншими повернувся до дивізії — знову до Нойґаммеру.

Словаччина

Заки я виїхав до Словаччини, пробув деякий час у Нойгаммері. Приїхала наша група оберюнкерів, коли дивізія повернулася з-під Бродів — невесело було. Майже ніхто з моїх товаришів не повернувся. Не повернувся «Цюцький», і не знати, що з ним сталося. Не повернувся «Цибух». Ґенко Цибульський, як уже пізніше довідався, був залишений на обсерваційному пункті у боях — на дереві чи в якомусь іншому замаскованому місці. Коли його сотня відступала, про нього всі забули і він опинився поза фронтовою лінією. Прибув до свого села і пішов до УПА. Арештували його і сидів у тюрмі в Чорткові, в сусідстві гімназії. Втік з тюрми і боровся, був поранений із скоростріла і помер від ран..

Інший шкільний товариш, поранений під Бродами, переховувався на одному господарстві. Коли проголосили амністію, його батько пішов до НКВД спитатися, чи та амністія справжня. Коли його запевнили, що так, син зголосився і його не переслідували. Він закінчив музичний інститут і став музикантом.

Ще інший попав у полон, сидів в таборі чи на засланні у Сибіру. Там познайомився з донькою генерала Червоної армії. «Не така гарна вона була, — говорив він, — але людина в біді готова на всякі чудасії». Але йому не вдалося зав'язати «щасливого супружого вузла», бо довідався її батько про роман своєї дочки, закликав «ізмєнніка родіни» до себе і недвозначно сказав йому: «Як хочеш жити, дай спокій моїй дочці».

А інші: Пилипчик, Шумка, Криворучка… ніхто не знає. «Ой, впав стрілець у край зруба, коло зламаного дуба, і не встане вже, і не встане вже…»

У Нойгаммері нас ніде не приділювали, бо не було ще де приділювати, тому ми мали доволі вільного часу. Формували «Бойову групу Вільднера», підкріплений самостійний батальйон, під командою майора Вільднера. Я зголосився, але мене не прийняли. Не знаю чому, а Ореста Яркимовича прийняли і я «втратив» ще одного товариша.

Спочатку ми харчувалися у старшинському касино, разом з німецькими офіцерами, де на почесному місці сидів генерал Фрайтаґ. Очевидно, на таких «офіційних» обідах не годилося просити «репете» й тому нам знову було замало їжі. Але з якихось причин генерал не бажав більше обідати з «україніше