«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

Бунчужний був українець, який знав з праці в Німеччині говірку «плятгдойч». Він, на зразок усіх бунчужних, носив нотес у піджаку, доволі грубу книжку, в яку записував, що слід робити щодня, які накази давати тощо. Книжка, вже після військового звичаю, була встромлена між ґудзики і тому один ґудзик його піджака був розчіплений. Це єдиний виняток у німецькому війську, коли дозволялося мати один ґудзик незащіплений. Бунчужний мав ранґу старшого десятника-сержанта ще з польського війська. Бунчужний, як бунчужний, виконував службу і залицявся до дочки війта. А щоб мати більший успіх, то він один раз запросив мене до війтової хати. Думаю, що він хотів заімпонувати своїй дівчині тим, що має товариша офіцера. Я пішов з ним, але наша візита закінчилася не так, як планував бунчужний. Ми застукали до хати, вийшов війт, дуже влесливо запросив досередини, а відтак посадив за стіл і запропонував чарку. Я відмовився, бо не міг навчитися пити звичайну горілку. Після двох-трьох чарок я завжди хворів і тому уникав її зовсім. Любив випити лікеру, або коньяку, бо вони мали солодкий смак. Мій бунчужний випив чарку, другу, але дівчини нема. Врешті він питається війта, де його дочка. «Хвора», відповідає батько. Але мій бунчужний не вірить. Господар бачить, що може прийти до авантюри, вийшов з кімнати і незабаром появилася його дочка в шляфроку. Не виглядала вона мені на хвору, але можливо, була дещо простуджена. Але бунчужний образився, що вона не хотіла до нас вийти. Я його пробував заспокоїти, бо мені соромно було з його поведінки. Але коли він переконався, що моя присутність йому не помагає, а, навпаки, шкодить, бо дівчина до мене усміхається — може з чемності, а може тому, що я був високий, а бунчужний малий, я був молодий, а він старший, я мав старшинську рангу, а він ні. Може він так думав і тому бісився, і заявив батькові, що з такою дівчиною він в нашому селі не хотів би ані хвилини постояти під дверима. І ми пішли назад до сотні. Щоправда, я перед тим встиг перепросити дівчину і її батька за наш «наїзд». Та на тому не кінець. Коли ми підійшли до наших помешкань, мій бунчужний витягнув пістолет і почав стріляти в повітря — на алярм. Я, хоч-не-хоч, теж витягнув пістолет і почав стріляти — як алярм, то алярм. Тут я командую, — подумав собі. Зібрали ми сотню в ряди, порозставляли навколо обійстя, немов до оборони перед противником і, потримавши трохи, повідпустили їх спати.

Мій старший десятник-українець мав свою «біду» — він також закохався у словачку, яка жила в селі, де ми попередньо стояли. І тільки про неї мріяв. Хотів дуже до неї поїхати і просив мене перепустку, але нам було заборонено давати всякі перепустки — ми були на ворожій території, на якій діяли комуністичні партизани, — і я відмовився. Але він вперто настоював і просив, я так само вперто відмовляв йому. Може й треба було б йому дозволити, але він міг потрапити під контроль польової жандармерії. Однак, нема злого, щоб не вийшло на добре — незабаром він приходить до мене і просить місцеву відпустку, а разом з ним його дівчина — «слєчна», по-слов'янському. Така «відпустка» — це вже інша справа. Нема ніяких заборон, бо я і так не знав, хто де ночує, хто куди ходить. Дівчина гарна й закохана до тої міри, що, окрім свого любовника нікого не бачила, і навіть, коли ми робили кілька спільних світлин, вона дивилася тільки на нього, як на святий образ. Побули вони «вкупочці» два дні і приїхав її батько, злий та грізний, яким тільки може бути батько, що стривожений долею своєї дочки. А вона, як мала дитина, вмовляє батька, що нічого не було і нічого не буде. Опісля мій старший десятник взяв собі «постійну відпустку» і вже до сотні не повернувся. Але це було тоді, коли ми вже вимарширували з Словаччини, і я вже не був командиром тієї сотні.

У цьому селі мене дійсно трактували як «владу». Якось прийшов до мене кравець і запропонував перешити мій піджак і зробити з звичайного стрілецького піджака «старшинську блюзу». Це навіть до деякої міри вдалося. Вшив він мені кожушок, малий, з тоненької шкіри, який я міг одягати під свій піджак і не носити шинелі.

Однієї неділі запросив мене на обід євангелицький пастор. Ми засіли за довгий стіл і нам подали горілку звичайну та солодку, яку я полюбляв в невеличких дозах. Навпроти мене сиділа дівчина, що одразу сподобалась мені. А після двох чарок солодкої стала виглядати на найкращу дівчину в світі. Але ще не подали й першої страви, як до світлиці вбігає захихиканий зв'язківець і зголошує: «Пане поручнику, приїхали якісь відділи німецької танкової дивізії. Мусите повертатися до сотні».

Не було ради, мусів покидати гарне товариство. Йдучи назад, міркував собі: «Коли заноситься на приємну обстановку, то вища сила ніби грається зі мною й підставляє ногу, як у футбольному матчі…»

У сотенній канцелярії на мене чекав командир цієї частини, яка, закінчивши свої дії у Словаччині, їхала на фронт і тут зупинилася. Командир розповідав про бої, битви і втрати. Тоді я довідався від нього, що «штурмґешіце», самохідні гармати, дула яких не поверталися, як у танках, більше розбивали більшовицьких танків, ніж німецькі танки. Але це мене не цікавило. Вечір був втрачений.

Я мав свого «пуцера». Це був маленький чоловічок, який став пуцером невідомо як. Він ніби вродився на джуру. Не був він добрим вояком Швейком, але й не багато відрізнявся від нього. Був проворний, скоро дізнався, що йому вільно, а що ні — це була його таємниця. Щоб показати воякам, що я всіх трактую однаково, я для прикладу часом брав на муштру і його. Він не противився та ще найшвидше і найсолідніше з усіх вояків виконував накази: «Лягай! Встань! Бігом!» Для нього це була розвага й попис перед вояцтвом.

Їв я звичайно страви з військової кухні. До того ж мій джура приносив мені смаколики від своїх приятелів-словаків. Мою білизну давав прати на село і врешті так її «випрали», що я залишився в одній сорочці. Зголосив мені джура, що мою білизну