«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

За пару днів війт прийшов до мене й запропонував, щоб я вибрав кількох добрих стрільців-снайперів, він дасть нам доброго провідника й ми підемо в гори на полювання. Мене довго не треба було намовляти, бо в нашій сотні був лісничий, який мені нагострив зуба на «мистецтво», що називається полювання.

Одного разу, коли ми марширували кудись, я опинився позаду сотні й розговорився з «рахунковим», тобто з тим, хто мав функцію приймати й завідувати грішми для сотні — в основному, платню воякам. Німці цей пост назвали «рехнунґсфюрер», а ми переложили живцем на «рахункового» — той, що рахує. Він, власне, розповів мені про полювання в горах і лісах на оленів й іншого звіра. Його розповідь була немов поетична ода на похвалу ловця з його емоційними переживаннями підчас ловів: як він планує свою виправу, весь час уявляючи кожний крок; як знаходить місце на засідку, як з побожністю чекає на звіра, як з запертим віддихом націлюється, як кладе палець на спуск рушниці, як натискає курок і… кульмінація — постріл та здобич…

Він дуже втішився, коли я йому сповістив про наше полювання, і він вибрав п'ятьох стрільців. В назначений день ми чекали на нашого провідника. Я нагадав собі розповідь про полювання й мене охопило бажання пережити оці піднесені емоції уявної екзальтації.

Прийшов словацький провідник, з ним двоє саней. Ми виїхали на справжнє полювання. Це вже не було те саме, що олені самі вийшли нам назустріч, але треба було терпеливо засісти і чекати, аж вони вийдуть на поляну, а наш провідник знав, куди вони правдоподібно будуть іти. Ми чекали коло години, як дійсно на галявину вийшло кілька оленів. Ми націлилися мовчки на них і, як перед тим домовилися, лісничий дав знак на вогонь. Двох оленів повалилося на землю, а інші зникли в хащах.

Я був дещо розчарований. Великих емоцій не пережив, а все пройшло, як на військових вправах. Мабуть, під час війни багато чого «прозаїчиться». Ми стягнули їх вниз, положили на сани, й від'їхали до села. Привезли оленів до сотні й віддали до кухні на обід. Запросили ми і нашого провідника, й фірманів на обід, але що ми не мали ні тарілок і столів, всі ми їли з військових їдунок, посідавши де хто міг у моїй кімнаті.

І за поточними заняттями я забув за оленів, але мені їх незабаром пригадало моє начальство.

Я отримав наказ з полку відбути показові вправи сотнею: наступ на укріплені ворожі становища. На ці вправи приїдуть старшини цілого полку. Я приготовлявся до вправ, вибрав відповідну околицю, почав вправляти сотню у наступі, вибрав оборонні, «ворожі» становища… І прийшов день вправ. Поз'їжджалися старшини, прибув сам полковий командир Панір. Я спочатку пояснив їм суть вправ, а згодом відійшов командувати сотнею. Все пішло гладко, без затримок, виглядало, що добре — і я був задоволений. Вправи закінчено, я здаю останній рапорт Панірові.

— Який чисельний стан вашої сотні? — несподівано запитує він мене при моєму звіті.

— Я знав приблизний стан, але точного числа не знав, тобто скільки хворих, скільки на вправах, скільки десь по службі. Тому я, завагавшись на мить, подав відповідні числа. Але Панір, мабуть, зауважив моє вагання і почав записувати цифри і сказав, що провірить у канцелярії сотні. Я мусив признатися, що точних даних не знаю.

— Чи ви знаєте, — питається він знову, — що діється довкола цього села?

— Я був певний, що він хоче від мене почути і почав розповідати йому, що ми тут не зустрічали партизанів…

— Не те, — він перебив мене, — п'ять кілометрів від цього села є замок. Чи ви ходили провірити, що в ньому діється?

«Чому я мав би ходити до старовинних руїн, я не археолог» — подумав собі, але коротко відповів, що не був у тому замку. ,

— То зле, — продовжував Панір, — добрий фюрер мусить знати, що діється довкола його постою. Він ще трохи постояв, погуторив з старшинами, а відтак він, а з ним і всі інші поволі від'їхали до своїх постоїв. Деякі зволікали, ніби очікували чогось. Врешті залишився тільки мій командир куреня. Він пішов зі мною до сотні, прийшов до моєї кімнати. Але що тут не було багато місця, ані одного стільця, він розглянувся довкола, сів на ліжко і вів розмову для мене у неясній мові, ніби натякаючи на щось, але я не знав на що. Врешті він не витримав:

— Маєш щось випити?

На жаль, я не мав що випити. Мав тільки пів пляшки неміцного солодкого напою — аєрконьяку.

— Давай, що маєш, — зрезиґновано сказав гавптштурмфюрер — сотник Подлєш, німець зі Словаччини, що любив випити, а на наших старшинських зборах тоді давав волю своїй фантазії і завдавав нам недоречні запитання, наприклад: «Ти попав у засідку. Партизани вхопили твого джуру, розрізали йому живіт і напихають його січкою. Що ти будеш у такій ситуації робити?»

Ми мовчали, а він далі продовжував ставити подібні запитання. Тепер він випив чарку і другу, але солодкий напій йому не смакував. Врешті він каже до мене, що після таких великих вправ обов'язком старшини-господаря є влаштувати прийняття для всіх старшин. І він подивився на мене запитливим поглядом. Я тільки міг йому мляво відповісти, що ніхто мені не наказував влаштовувати таке прийняття. Подлєш побачив, що толку зі мною не доб'ється, допив решту трунку, скривився від солодкого смаку — і від'їхав. Мене зовсім не турбували події того дня: я нічим не провинився. Що я не ходив до замку, що не влаштував прийняття — не моя вина. Чому я мав би займатися такими невійськовими справами? Але для певності наказав своєму писарові Славкові давати мені звіт про стан сотні кожного дня. Його засада, що добрий сотенний, як має доброго писаря, не мусить все знати, мені не знадобилася.

Час до часу відбувалися зібрання — збори старшин («бешпрехунґен» — обговорення ситуації») — курінні, рідше полкові. Часом