«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Відсвяткували ми наше Різдво так, що наступного дня все «святочне» забулося. З полкового штабу відвідав нас о. Богдан Левицький. Невисокого росту, дрібної будови, повний енергії капелян, він був нагороджений залізним хрестом 2-ої кляси за бої під Бродами.
Один раз приїхав ветеринар д-р Володимир Кішко оглядати коні. Десь під сороківку, приємний в розмові, свобідний у поведінці, він зробив на мене тепле «батьківське» враження. Не знаю, чи він оглядав коней, але довго говорив з сотенним, часто півголосом, мабуть, про якісь справи, про які я міг тільки догадуватися. Переночувавши, вранці сів на свого коня й погалопував до наступної сотні. Прийшов наказ дивізії переміститися у Словенію. Тоді командир сотні радився зі мною, що робити: чи йти до Словенії, чи вертатися в Україну до своїх партизанів? Я йому відповів, що тепер для мене не грає жодної ролі, куди мені йти. Хай скаже мені, що й коли робити. Він мені про ці справи більше не згадував, тим більше, що я від'їхав на передову команду.
Треба було реквізувати вози і коней від цивільного населення й приготовлятися до пішого маршу сотні кілометрів. Сотенний не міг знайти війта, щоб йому дати відповідні розпорядження, тож увечері послав мене за ним шукати. Я взяв двох стрільців і ми найперше пішли до його хати. Там його не було. Пішли до священика запитати, де міг би він бути — той не знав. Ми вернулися й того самого вечора мене призначено на «форкоммандо» — передову команду до Словенії. Богу дякувати, — подумав я собі, — бо з війтом заносилося на клопоти, а може й більше, ніж клопоти.
СловеніяМені дали одну групу вояків під командою десятника Давидяка. Наше завдання: підшукати й призначити придатні квартири на приміщення нашого батальйону. (Словенія була анексована до райху й уважалася інтегральною німецькою територією. Ми поїздом поїхали до м. Марібору (нім. Марбургу), а нас наздоганяла дивізія пішки. Поїздом поїхали до м. Жіліни, де стояв штаб дивізії, відтіля до Братіслави, столиці Словаччини, а далі до Марібору. З інших куренів і полків прибули теж передові команди й нас розмістили в розбомблених казармах.
До мене тоді прив'язався один німецький унтерштурмфюрер з нашого батальйону, чомусь він мене сподобав, бо старався поводитися «по-камерадськи», хоч я ніколи з німцями не почувався вільно: не знав, що з ними говорити. Він, мабуть, належав до тих фюрерів, яких в дивізії з вищих підофіцерських ранг підвищувано до офіцерів без закінчення фюрерської школи, а я був «справжній фюрер». (У війську СС не вимагалося, як звичайно, закінчення середньої школи, щоб стати офіцером). В кожному разі, я скористав з його приятельства, бо він, як практична людина, знайшов у малому готелі кімнату й ми не мусили ночувати в розбитих й холодних казармах.
У Марбургу до нашого завдання належало поїхати в околицю, де мала розташуватися дивізія, і поназначувати квартири для кожної сотні. Наразі дивізія була в марші, в казармах був тільки тимчасовий малий штаб дивізії. Фактично ми не мали ніяких військових занять, за винятком внутрішньої служби дижурного офіцера, що мені припало тільки на одну ніч впродовж нашого постою у Маріборі. Ми спали довго, ходили по розбитому місті, ходили в кіно і чекали на дальші накази. Тоді я вперше побачив фільм з дуже популярною угорською співачкою, актрисою Марікою Рек, яка співала популярну пісеньку «Вночі людина не дуже радо залишається на самоті». Хоч дехто, таким коштом, невеликим трудом, не був «аляйне» — самотнім.
Марбурґ — невелике місто — було під постійними налетами, алярми часто слідували за алярмами, бомби сипалися, звичайно на військові об'єкти: залізничну станцію, касарні, фабрики. У горі, біля міста збудували сховище для людей. Кожна кам'яниця мала сховище у пивниці, а коли починався летунський алярм, коли сирени вили короткими рваними звуками, немов зойками болю, тоді поліція усіх заганяла до сховищ. Мене переконав Місько Яворський, з яким я часто проходжувався по місті, що до пивниці не варто ховатися, бо там нічого не побачиш, а як тебе присипле, то задушишся в руїнах. Тому я ані разу не був в бомбосховищі, а ховаючись в брамах кам'яниць, спостерігав дії бомбовозів.
Сирени виють. На небі з'являються бомбовози, що високо-високо нагадують сталевих бузьків — летять у формаціях, незмінною швидкістю, зближуються все ближче й ближче до міста. Нагло з довколишніх гір зривається буря громів — це зенітна артилерія б'є по літаках. Все більше і більше білих клубів диму з'являється між літаками, частково їх заслонює. А вони летять безупину, не сповільнюючи швидкості, не розриваючи своїх бойових формацій. Вже доноситься виразно гудіння їхніх моторів, щораз голосніше, щораз ближче. Ось один літак блиснув язиками вогню, який поглинули чорні клуби диму. Він розірвався, вибухнув у повітрі і десь зник, тільки одне крило вціліло і, погойдуючись, як пір'я, летить донизу. Ось знову чорне пасмо диму тягнеться за іншим бомбовозом. Він сповільнює швидкість, відривається від ескадрилі, й за ним залишаються білі клубочки. Що це? Це не вибухи пострілів із зенітної артилерії, ні. Ці клубочки, відкриваються, сповільнюють свій лет і, погойдуючись ген-ген високо дуже повільно летять вниз. Це парашути залоги літака. Вони білі, а один чорний, спочатку летять вкупі, а потім вітер їх розносить по цілому небі.
Під час одного нальоту бомбардували казарми, в яких ми розмістилися. Казарми вже й так були доволі знищені. Але тим разом мали щастя. Бомба не потрапила у будинок, а впала біля нього і вибухнула. Сила вибуху повибивала всі вікна у нашому кількаповерховому будинку, а малий автомобіль біля якого вона впала, навіть не ушкодила.
Ми мали свій «маршбефель», але його хлопці не здали і ніхто за нього не питався, тому могли йти до червоного хреста на залізничній станції і вибирати там маршові харчі, в додатку до харчів з кухні в
