«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Для ходи в горах потрібні добрі черевики. А ми не мали їх. Отримували старі й зношені. Якось я придбав нові черевики ще й жовті. Виглядали дуже добре, підошви, шкіра — нові, незношені Але… шкіра пропускала воду, як конопляне полотно. По сухих дорогах було не так погано, а коли ми вийшли на снігом покриті верхи, в моїх черевиках хлюпала вода.
— Черевики треба добре намазати будь-якою мазюкою, — повчають мене хлопці. І десь роздобули якоїсь товстої речовини — одразу покращало.
Жодних партизанів ми не надибали — мусили десь позникати або їх тут не було. Зупинялися ми в таких сільцях, де ніхто не бачив вояка ще від австрійських часів. Про ті часи пам'ятали лише старі люди. Всі дивувалися, що ми тут, в таких закутинах, робимо. По хатах ми не заставали молодих хлопців чи мужчин — або жінки, або діти, або старці.
Остаточно ми дійшли до своїх вихідних становищ, з яких ми мали робити «облаву» на партизанів — зганяти їх на застави в долах. Командир батальйону Курцбах взяв мою чоту на охорону його штабу. Відразу наказав мені з одною групою йти узбіччям гори на лівому флангу, а другу групу відправив на праве узбіччя. Сам з штабом і третьою групою помандрував хребтом.
Я взявся виконувати його наказ дослівно — пішов диким узбіччям. Важко було йти по стрімких схилах, оминати скелі, переступати через повалені дерева — ми, горства вояків, опинилися самі, серед диких Альп. Я нетерпеливлюся, підганяю своїх вояків, але не всі однакових сил, зупиняються, томляться, відпочивають… Йду наперед, не оглядаючись. Нарешті обертаюся — нікого не видно. І прийшлося мені повертатися до них. Щойно тепер: до голови по розум! Пнемося на хребет і після втомливого зусилля, перепочиваємо… А тут, на лихо, побачив, що з сусідньої гори в долину посувається у нашому напрямку широка розстрільна вояків у чорних уніформах — до того ж їх кілька сот. Чи це, не дай Боже, партизани? Дивлюся через далековид, дивлюся без далековида, аж очі вилазять… але задалека віддаль, щоб розпізнати, хто вони. Хлопці лежать тихо з посоловілими очима. Мені душа пішла в п'яти: що робити, якщо вони ворожі партизани? Ховаємося за велику скелю — приготовані на найгірше. Чорні постаті зближаються, вже йдуть вгору…
Слава Богу, — мало я не вигукнув з радости, але опановано кажу: «Це німці».
Вояки «люфтваффе» — летунська частина у синіх мундирах, які серед голих дерев здаля виглядали зовсім чорними. Хлопці ожили, загомоніли. Закурили. Навіть жартують. Вітаємося з першими «люфтваффівцями», обмінюємося словами, й вони йдуть у свій назначений напрям, а ми наздоганяємо Курцбаха. І незабаром наздогнали, коли штаб зупинився на обід. З ним була і решта нашої сотні.
Моя чота знову в поході, під вечір зупиняємося й приготовляємося на нічліг. Як звірі, підшукуємо відповідне місце, ламаємо соснове галуззя на «ложе», запалюємо кілька вогнів, довкола котрих по двох, спершись плечі в плечі, накриваємося коцами і дрімаємо.
Вздовж хребта гори палають вогні. Як колись за татарського лихоліття вогнями попереджали народ, що насувається дика орда, так ми тепер «попереджаємо» партизанів: «Іду на ви!?» Курцбах тепер дістав нове завдання: піти на Белу Печ, гору, де наші вояки потерпіли поразку й були вбиті й поранені від партизанського вогню. Пішли ми снігами на ту гору.
Коли ми дійшли, було під вечір. Заквартирували в порожній колибі, а командир вислав мене з чотою розвідати, подивитися, чи щось ми побачимо на горі, чи ще є там партизани. Я йду з вояками, сніг під ногами чистий, білий-білий — нічим не поплямлений. Тут і там видно сліди звірів, але людських слідів, крім наших, які залишаємо за собою, нема. Я побачив широку поляну, а на ній велику колибу.
Я розділив чоту й одну групу післав на розвідку позаду колиби. Група безшумно зникла в лісі. Ми засілися поза деревами й обсервуємо хату. Група пішла лісом на другий бік поляни. Нічого незвичайного не запримічуємо. Підкрадаємося ближче. Тихо… тут порозкидана змерзла картопля, порожні гільзи. Входимо всередину. Порожньо. Йдемо ще дещо в глибину лісу й вертаємося на місце, де мали зустрітися з нашою другою групою, але їх ніде не видно. Я був затурбований, однак треба поспішати до місця постою.
Коли ми повернулися і я здав звіт Курцбахові, він мене насварив: чому я в такій ситуації розділив чоту на дві групи, і каже далі:
— Ваша друга група прийшла скоріше. Вона не знала «паролі» (клички) й тому вартовий вистрілив та вбив одного вояка. Що ж тепер? Я збентежився, кров сплила з мого лиця.
— Сідайте, — сказав Курцбах лагідніше, частуючи мене цигаркою. — Справа не така трагічна. Вартовий вистрілив, але нікого не вбив, ані не поранив. Хай це буде наука на майбутнє.
Згодом ми довідалися, що командира куреня, який спанікував, гавптштурмфюрера Зальцінґера, «звільнено» з його посту й назначено на офіцера для особливих доручень. («Без доручень» — насміхалися). Для нього це був тяжкий удар.
Ще під час цих дій до нашої сотні приділили одну чоту з Волинського легіону. Це були «партизани» з Волині, які якимось чином прибули до дивізії. На поляні їх «привітав» командир батальйону Курцбах. Вони були одягнені в різні уніформи: деякі у цивільних райтузах і чоботях, деякі у військових мундирах; мали вони різне озброєння. Було видно, що Курцбах дивився на це «військо» з не дуже великим захопленням, не міг втриматися від саркастичного повторювання: «командир» «командир», коли почув, що вони називають своїх підстаршин командирами. (У німецькій армії командирами називали тільки тих, що командували куренями або більшими військовими частинами). Але ми з ними відразу заприятелювали, для нас вони були наші вояки, хоч не мали повного німецького озброєння і обмундирування. Цікаві були їхні розповіді про Волинь, про їхні дії. Все це було далеке і хвилююче. Завжди згадували свого поручника Ворона,
