«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Вояки відпочивають, отримують амуніцію, сплять, щоб відпочити перед наступом і бути свіжими.
Вночі йдемо під гору, на вихідні становища. По дорозі всі старшини нашого куреня сходяться, ніби на нараду, а насправді, щоб бути разом, щоб набрати відваги перед першим нашим боєм. Між нами є вояки, що вже були у боях — під Бродами, в Червоній армії, але їх небагато. Більшість перший раз напередодні бою, фронтового вогню противника. Нічого не думаю. Нагло над головами засвистіла куля, відбилася і, скиглячи, загубилася у темноті. Наш гурт, як перелякані перепелиці, розбігся, повертаючись до своїх відділів.
Ми вже на вихідних становищах. До ранку ще далеко. Перед нами клекотить фронт, де час-від-часу засвідчуються на небі сухі блискавки. Клекіт, буркотіння, невиразні й тривожні звуки. Вояки примістилися у якійсь колибі, де тепліше, притулилися до купи і сплять. Не всі можуть влізти всередину, решта чекає на ранок надворі. Ніхто не вкопується. Я собі думаю, що якби ворог знав, що тут зібралося стільки війська і посипав би по нас мінометним і гарматним вогнем, завтра вранці не було б кому йти у наступ. Але краще про це не думати. Перед ранком приходить сотенний і дає нам, своїм чотовим, накази: наша сотня на самому правому крилі наступу — далі нікого нема, моя чота — на правому крилі сотні, а в резерві вояки-волиняки, які далі залишилися окремою групою. Ми вже залягли в розстрільній лаві, на краю лісу. Переді мною чисте рівне поле, а з лівого боку ліс. Моя чота якраз перед чистим полем.
Я ще добре не роздивився, як над нами шумлять гарматні набої. Один набій розривається перед нашою лавою. Хтось кричить, кляне — може поранений? Наказ: вперед!!!. Ми вистрибуємо і по нас сиплеться вогонь з рушниць і кулеметів. Я піднімаюся і біжу вперед. Падаю, дивлюся на всі боки: там вже ранений, ось тут, мабуть, мертвий. Дивлюся назад: де волиняки? Вони не піднялися до наступу, лишилися на краю лісу. Чому вони не йдуть до переду? Вони в лісі не вкопані, а там щораз густіше видно димки від вибухів. Ворожий вогонь спрямований на наші вихідні становища — ворог добре знає, куди цілити.
Дивлюся, як вояки підстрибують і чимдуж біжать до лісу. Тільки до лісу, бо там можна сховатися від вогню, там ворожі обсерватори не бачитимуть нас. Скоріше до лісу! Чому нас тут розмістили перед чистим полем і наказали йти в наступ? Чи нам треба було «здобувати» ті кількасот метрів чистої галявини?
Нарешті ми в лісі. Біжимо вперед, наздоганяємо решту сотні. Але нам, щоб пройти цих кількасот метрів, довелося заплатити дорого. Все військо наліво від нас було в лісі і дуже швидко посунулося вперед. Я біжу, не оглядаючись. Мене опанувала якась дивна сила і несе вперед. Я не оглядаюся ні на сторону, пі на зад, а тільки біжу, біжу вперед просто себе. Вбігаю на край лісу і бачу кількох червоноармійців на поляні; вони втікають перед нами до лісу. Я не зупиняюся і далі біжу, нічого не відчуваю аж — звідусіль сиплеться погонь, ляскотить, тріскотить, немов ламаються тисячі гілок у лісі. Нараз мені перед очима блиснуло — і я побачив тисячі іскор. Впав на землю і поліз у рів, виритий колесами возів по пільній дорозі.
Не пригадую, коли опам'ятався, лис відчуття таке, ніби збудився з дивного сну. Біля мене ще чотири вояки — вони бігли за мною і ми тепер опинилися посередині чистого поля у рівчаку. Всі ми тулимося до землі. Вогонь затих, здається довкруги дуже тих») Думаю, що робити. Вирішую, що звідси треба повертати» — і до лісу, бо тут ми «застрягли» надобре. Тут ми не можемо лишитися до вечора — перед нами цілий день і невідомо де — буде фронтова лінія. Дивлюся на своїх вояків, ;і вони мовчки дивляться на мене, ніби запитують: «Пане поручнику, пощо ви сюди забігли і нас сюди запроторили?»
Мені соромно і боляче. Хай би я вже сам тут опинився. Чому вони мають бути зі мною? Але це триває тільки мить. Треба діяти.
З нами стрілець Коваль. Спокійний — він пройшов бої під Бродами. Він має кріс і до кріса прилад для вистрілювання малих гранат. Прикручує його спереду цівки, встромлює гранату. Заряджує замок спеціальним патроном, підсувається до берега рова, націлює кріс під відповідним кутом і вистрілює. Під лісом маленький клубок диму, ледве чути вибух, ніби на сміх. Я маю автомат-кулемет, чеського чи іншого виробу, до якого пасують німецькі магазини з кулями. Підсуваюся під берег і пускаю серію… і бачу, як підривається земля… яких десять кроків спереду. От і снайпер з тебе! Натискаю курок ще раз… мій автомат затинається. Витягую магазинок і з люттю шпурляю назад себе.
Ми повземо цією в'їждженою дорогою до лісу як довго можна. На жаль, далі вже немає рова, немає ніякого заглиблення в землі, не видно жодної ямки, земля рівна, як стіл. Коваль тримається позаду. Він далі спокійно заряджує свій маленький «гранатомет» і цілиться. Знов видно маленький клубочок диму під лісом. В той момент я підриваюся із землі і біжу до грубезного дерева. Мені навздогін летять кулі, але я вже за деревом і вони врізаються в стовбур. Деякі відбиваються із диким звуком прошивають повітря. Я знову підстрибую і щосили біжу до рова, що знаходиться перед лісом. Мить — і я у безпечному місці. За мною біжить один вояк — до дерева, до рова. За ним другий і третій. Всі щасливо прибігли до лісу. За деревом схований Коваль. Він прибіг останній. Він вискакує з-за дерева і падає підбитий. З лісу посилюється стрілянина. Не чути поодиноких пострілів, а все зливається у суцільне протяжне виття. Біля Коваля розриваються кулі, попадають в нього… Він здригається раз-по-раз.
Я дивлюся у відчаї, як він лежить, притулившись до землі, ніби хоче заритися в неї, влізти, сховатися, але його тіло вже не рухається, лежить лицем до землі, а біля нього кріс.
