«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

class="book">Гауптман вермахту належить до іншої категорії людей: він воював у першій світовій війні, а у другій боровся у запіллі, проти партизанів. Його поранено в рам'я і він теж має «щастя», що його війна застала в тилу. А не в Югославії, де він провадив свої «воєнні дії». Про ці дії він радо розповідав, не підозрюючи, що ми, українці, інакше сприймаємо «німецькі дії». Він радо говорив, як був комендантом в одному містечку Югославії і йому донесено, що на нього планується замах. Що ж він робить? Бере 60 закладників і каже, що стратить їх, якщо населення не виявить змовників. Очевидно, що населення не виявило їх, бо як воно могло знати таку таємницю. І чи взагалі змовники були? Тому він вивів усіх закладників на ринок, зігнав мешканців містечка на показову розправу.

Усіх їх повісили, але для «більшого ефекту» він ще постановив вибрати з лав «глядачів» п'ятьох додаткових закладників. І йшов сам і вибирав. Коли дійшов до одного чоловіка, що виглядав підозріло, довго дивився йому в очі і той почав втікати. Того серба схопили і теж повісили. «Останнє його слово було — ма… ма… — може кликав на допомогу маму», — закінчив свою розповідь гауптман і засміявся на повний голос.

Понад нами часто літали альянтські літаки, але ми не ховалися, бо вони не обстрілювали будинків, на дахах яких були вивішені червоні хрести. Біля цих колишніх пансіонів над озером лежав битий шлях, яким на роверах їздили цивільні люди. А серед них і жінки. Одного ранку я вийшов прогулятися. їде молода жінка на ровері. Дорогу їй заступає офіцер з козацьких відділів. Він у німецькій уніформі з відзнаками для вояків східних народів, що різнилися від німецьких. (В дивізії носили такі самі відзнаки, як німецькі частини). Жінка зупиняється. Вояк до неї щось говорить… російською. Вона його не розуміє, червоніє, сідає на ровер. Він хапає за колесо, але пускає… з прокльоном. Побачивши мене, каже: «Ех, вона не так поводилася б в Югославії».

— Там, де ми стояли, був порядок, — розповідає російською мовою.

— Кожному воякові, що появлявся на дорозі, зустрічні цивільні люди — старий і малий — кланялися і скидали шапки, не так, як тут ґерманки.

Далі він хвалився, як козаки галопом їхали на конях в атаку, на ходу стріляючи з кулеметів — і ніхто не міг встояти перед ними.

Прийшли наші Великодні свята. Проголошено по радіо, що німці підписали безумовну капітуляцію 7-го, капітуляція 8-го, а 9-го відступають на східному фронті. Нам дали по кубикові вина, червоного, солодкого. Скуштував і вино мені дуже засмакувало. Як ніколи… Я пив повільно, смакуючи… Голова мені закрутилася і я на хвилину забув про кінець війни, про все… Аж якийсь німець нагадав, радісно вигукнувши:

— Кінець війни! Можеш вертатися «нах гаймат» — додому!

Прийшов день капітуляції. Нас, легко поранених, звільняють з шпиталю.

— Йди, зголосися до свого місцевого шпиталю, — кажуть.

Місько загубив свою військову книжку на фронті чи залишив в обозі, пішов до канцелярії, де йому видали спеціяльну картку, на якій було видруковано «Замість військової книжки», й написали ранґу «лейтенанта», замість «ваффен-унтерштурмфюрера». — «Видно там щось знають», — подумав я собі, маючи на увазі совєтів і теж пішов по такий «ерзац-зольдбух». Однак мені видали тільки посвідку, що я був у цьому шпиталі теж з ранґою лейтенанта.

Нам видали харчів на кілька днів і по пляшці коньяку на особу. Ми вирушили в дорогу пішки. Куди? На захід. Наша група — німці гауптман і лейтенант, та тепер «лейтенант» Місько і я — повільно йшли битим шляхом. Усі ми повідривали пагони, офіцерські облямки й відзнаки, хоч і так було видно, що там були нашивки, бо сукно під ними не було виблякле, як на цілому піджаку.

Під вечір ми зупинилися в якійсь порожній школі, наші німецькі «камерами» були в доброму настрої, особливо гауптман, і на його пропозицію ми зробили останній «камарадшафтсабенд», тобто витягли наші скупі запаси харчів, які отримали в шпиталі, по пляшці коньяку і все поставили на стіл і засіли до «гостини». Я, очевидно, випив одну чарку й мені закрутилося в голові, тому нічого не пам'ятав з подальшої забави.

Вранці ми йшли далі, повільно, крок за кроком. Зупинялися то тут, то там. В одному місці ми зупинилися над потоком. Помилися, поголилися у чистій холодній воді. Я роззувся і мочив ноги, відчуваючи, як звичайна вода може додавати людині стільки нової енергії і бадьорості.

Мені забажалося витягнути з кишені всі свої документи й світлини. Багато їх не було: відпис матурального свідоцтва, виказка гімназійна з моєю фотографією ще хлопця з другої кляси гімназії, тобто коли мені було 15 років, дві-три світлини з війська, паспорт СРСР, свідоцтво старшинської школи, посвідка з шпиталю, військова книжка. Це, мабуть, усе. Чомусь я почав без надуми робити чистку своїх документів. Найперше почав я дерти паспорт СРСР. Дер я його на малі шматки і кидав у потік. Струмок швидко забирав кожний клаптик паперу… Подивися на свідоцтво з старшинської школи, прочитав оцінку — «надається на офіцера» без особливих успіхів -«достаточно», як казали в Галичині. Із світлин викинув одну — оту, на якій стояв я і мій чотовий, а між нами молода словачка, що була закохана в чотового і побожно вдивлялася в нього, відвернувшись від мене. Отже, тут був я зайвий… На кінець зняв з шиї «еркеннунґсмарку» — алюмінієву плиточку овальної форми, на якій були витиснуті номери особистої ідентифікації та назва частин, в якій видано цей значок. Його носив кожен вояк на шнурку на шиї. Коли вояк був убитий, цю плиточку переламлювано посередині — одну половину посилано до архіву, а другу з ідентичними цифрами запитувано при вбитому для евентуальної пізнішої ідентифікації тіла. Я переламав плиточку й «архівну» половинку викинув у потічок. Тоненька бляшка, погойдуючись, осіла на дно, ніби не хотіла розставатись зі мною — я ще живий. Другу половину, яка мала б залишитися при моєму тілі, викинув геть.

Усе це я нищив інтуїтивно, не замислюючись і не застановляючись. Мабуть, хотів позбутися усього цього, що нагадувало війну, що спричинило стільки терпіння і трагедій.