«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

class="book">Ми хочемо його витягнути. Один вояк стрибає до дерева і ховається за нього, але його зустрічає такий навальний вогонь, що годі щось вдіяти. На дереві розміщується наш кулеметник Юрків. Він пускає серії по противнику. В той час інший вояк сміливо робить ще одну спробу забрати тіло Коваля. Але наш кулемет мовкне, а ворожий вогонь посилюється. Кулеметник важко поранений. Із стрільців, що пробували забрати тіло — Коваль не може бути живий — ще двоє поранені. Дивлюся на Коваля й дорікаю собі за власну глупоту. Це найчорніший, найтрагічніший для мене день.

Ми залягли у глибокому яру, що дугою простягається у лісі. Тут безпечно від куль. З лівого боку долітають гамір, вигуки, крики… Прямую туди. За закрутом залягла ціла сотня з іншого полку. Вояки нерухомо лежать на дні яру та на його схилах. Командир сотні біжить з пістолетом в руці вздовж яру і щось командує. Ніхто не реагує…

Забираю свою чоту і йдемо дозаду. Несемо поранених. Ось решта нашої сотні — теж іде назад. Зупиняємося, появляються санітари, перев'язують поранених. Юркова несуть до тилу. Зупиняюся біля сотенного. Він каже, що будемо тут вкопуватися.

— На верху гори? — питаюся. — В лісі?

— Так, — відповідає, — такий наказ…

Дехто з вояків починає копати своїми малими і тупими лопатками окоп. Коріння дерев перешкоджає і робота йде важко, тупо, без ентузіязму.

Я оглядаю околицю. Йду на боки й бачу залишені рушниці, шолом. Ось там важкий кулемет залишили наші вояки — думаю, треба його забрати, пригодиться в обороні.

Беру ще двох стрільців і прямую до нього. І враз чую як тепло розливається по моїй лівій руці. Глянув на неї, а вона уся в крові. Я і не звернув уваги, подумав, що галузка зламалася на дереві, а це був розрив гранатометного стрільна. Відламок відсік мені палець, який тримався тільки на м'язах і шкірі руки, і вп'явся мені в литку. Двох вояків, які йшли зі мною по кулемета, теж поцілили уламки — одного в коліно, другого в ногу. Ось одна граната і троє поранених. Я перебираюся із свого маскувального мундиру в сукняний, прибуває санітар, який забандажовує мою руку. Тепер вона виглядає як боксерська рукавиця. Я віддав сотенному далековид, автомат.

— Що ж, для тебе війна вже скінчилася, — сказав сотенний.

Я попрощався і пішов з іншими пораненими до дивізійного санітарного пункту, що знаходився у великому будинку на низькій горі позаду фронту. Коли прийшов до санітарного пункту, сонце вже лягало за обрій. Моєї пораненої руки ніхто не перев'язав, ані не оглянув. Тільки санітар вийшов і надворі дав мені ін'єкцію проти правця, що може заразити тіло через рани. Мені було байдуже і я нічого не домагався. Сівши під домом, я поглянув надолину, звідки прийшов. Там рядами, розкиненими по цілій долині, йшли наші вояки. Вони відступали, посувалися повільно, гусаком, один за одним. Здаля не видно було поодиноких вояків і кожний ряд видавався велетенською гусеницею.

Ще того самого дня мені доручили одну групу легкопоранених, які могли йти, і ми відправилися на залізничну станцію, щоб якось доїхати в тил, до дивізійного шпиталю. На залізничній станції не курсували особові поїзди, тому ми примістилися в якомусь порожньому вантажному вагоні і так» доїхали до місця призначення. Поїзд просувався повільно, у вагоні була тільки наша мала група в одному куті, а в другому кілька лопат — і все.

Врешті ми добралися до дивізійного шпиталю, що примостився у якійсь школі: всі кляси були перемінені на шпитальні кімнати. Тут мені розрізали бандаж, але нічого не робили з раною, тільки наново перев'язали і сказали чекати на транспорт. Тут я переночував і зустрів кулеметника Юркова, що був поранений десь близько нирок. Згодом знову ми зустрілися в Канаді.

Прибула вантажна машина і мене та ще кількох поранених повезли на залізничну станцію до шпитального поїзду. Тут я вперше побачив жахливі наслідки війни: повний поїзд поранених, одні важко, інші легше; одні сидять понуро, мовчки, сумно і зболено дивляться на довкілля; інші поводяться якось дивно, ніби нічого крім них немає на світі; треті стогнуть і тихо схлипують, а один вояк так і в'ється посередині вагону. Він з болю весь час крутиться, стогне, виє, кричить і проклинає. «Він дістав постріл у живіт», — пояснює хтось. Всі інші поранені сидять під стінами. А на цілий поїзд немає жодного лікаря.

Врешті поїзд рушає. Але швидко знову зупиняємося. Не знаю де ми і не допитуюся. Приїздить вантажна машина, декого викликають, а між ними і мене, й везуть до якоїсь школи. Тут мене вже оперують.

Вермахтівський лікар оглядає мою рану. Мене ведуть на операційний стіл. Я слухняно виконую все, що мені кажуть: глибоко вдихаю і рахую: 99, 98, 97,…. чому не один, два, три? І враз думка пропадає… Пробуджуюся у великій залі. Біля мене той самий лікар. Він молодий і, ніби виправдовуючись, каже, що не міг врятувати мені мого пальця — мусів ампутувати.

Знову приїжджає машина і мене відвозять до курортної місцевости, над озером, неподалік міста Філлях.

У кімнаті, де мене прилаштовано, вже є хорунжий Місько Лудчак. Мабуть, тут стараються разом приміщувати старшин з тої самої частини. Місько легко поранений в ногу. Кусок шрапнелі вийнято і він вже ходить. З такою раною можна йти в «огонь і воду», — думаю собі. Тож не дивно, що Місько залицяється до грекині Аніти, старшої медсестри. Два інших пацієнти в нашій кімнаті — старий гауптман, офіцер ще з першої світової війни, і молодий лейтенант. До нас приходить на партію шахів хорунжий Пилип Трач, у якого я ще ні разу не виграв.

Молодий лейтенант поранений в палець, це мале поранення, менше, ніж моє, він має цілий палець, а я свій втратив. Він має «щастя» на війні, якщо на війні взагалі існує щастя. Пройшов він цілу воєнну кампанію, був поранений в голову — куля пройшла крізь мозок і нічого йому не заподіяла, тільки дещо стратив зір в лівому оці й тепер носить окуляри. Він нетерпляче чекає на кінець війни і повернення додому.