«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Вранці ми вийшли за село. На поляні серед лісу, вкритій білим снігом, стояв білий стовп. Поручник Михайло Карпинець, командир іншої сотні був, екзекуційним офіцером. Він обставив горби довкруги трьома скорострілами для безпеки, на всякий випадок. Привезли засудженого, але ще не було священика. Карпинець нетерпеливиться. Наказав починати. Двох вартових ведуть конюха, тільки в білизні, босого, прив'язують за руки ззаду до стовпа, зав'язують білою хустиною очі. Він починає плакати, тихо-жалісно, підхлипуючи час-до-часу голосніше. Священика нема… Карпинець подає мені знак рукою. Я командую: «До плеча кріс! Вогонь!» — Бах! Бах… — рознеслося по лісі й залунало високо в горах… Підійшов лікар і ствердив, що розстріляний мертвий. З'являється з полку священик, поквапно підбігає до мерця, відправляє останній ритуал… Ця картина ще довго мене переслідувала…
Можливо, що й не варт описувати такий макабричний епізод розстрілу. Однак, це була буденщина в німецьких збройних силах. Для «втримання дисципліни» німці розстрілювали за найменшу провину. Один дивізійник розповідав після війни, що коли він служив у вермахті, його було призначено до команди в Берліні, яка «виконувала свою службу» тим, що щоденно розстрілювала вояків, засуджених на кару смерти. Я сам бачив документальний телефільм, в якому один німець розповідав, як він у 1945 році повішав на галузі дерева свого кузена, хоч тепер уважає, що ні за цапову душу. Однак тоді він думав, що виконував патріотичний акт.
Подібну драконічну методу втримування дисципліни застосовувано в британських збройних силах під час 1-ої світової війни. Коли прийшла до Галичини вдруге радянська влада, з-поміж мобілізованих до Червоної армії певну кількість ректрутів розстрілювано в перших днях… Так розстріляно Мирослава Чайковського з мого села, — розповів мені пізніше його син, який саме тоді народився. В американській армії розстріляно тільки одного вояка за цілий час 2-ої світової війни. Про його долю Голлівуд випустив фільм.
Почало тепліти. Сніг зникає, але на горах він ще видніє білими шапками. Ми далі в походах, у горах. Ось ідемо, сонце яскраво світить, а тут, нізвідки, оповив нас туман, такий густий і білий, що нічого не видно на один крок. Туман білий, а заступив сонце. Моторошно йти в такій білій «темноті». Обережно, повільно пнемося вгору. Вже на верху. Несподівано вияснилося, засяяло сонце. Під нами безкрайньою хмарою розпростерся густий білий туман, прибравши чудернацькі форми, що нагадували хвилі на розбурханому океані, з якого спиналися, мов острови, верхи гір.
Коли ми вернулися з цієї «прогулянки», на нас чекав новий наказ: маршируємо на південь, марширує цілий 31 полк і один дивізіон артилерії з нами; переходимо річку Драву, далі річку Саву, а потім ще якусь річку. Врешті доходимо до річки, за якою розлягаються майже бездеревні схили гір. Тут зустрічаємо частину Російської освободітєльної армії. До нас підходить один їхній вояк-українець. Він розповідає, що десь там на горі є летовище партизанів і там, мабуть, перебуває сам Тіто, а за тою горою — вже Трієст і Середземне море.
Німці пробували здобути гору й летовище, але їм це не під силу, в кожному наступі поносили великі втрати, їхня частина тільки час до часу вистрілить з артилерії у тому напрямі, а тітовці їм «відповідають» своїми стрільнами. А поза тим спокійно. Він хотів би прилучитися до дивізії, не хоче повертатися до «власівців».
А нам сотенний приніс новину: ми тут заквартировуємо, нам підвезуть «фаустпатрони», міни та інші вибухові матеріали для здобуття бункерів, ми будемо тут вправлятися у здобуванні партизанських бункрів, а потім підемо в наступ на цю гору. Я поглянув на вершину, з якої усе видно, як на долоні, і мені не хотілося думати про майбутні дні, хоч Андріятичне море манило. Там тепер мало бути вже тепло, можна було б скупатися. Прийшли мені на гадку наші княжі лицарі, які ходили «до Дону коней напувати», а ми будемо «черпати шоломами воду» з Адріятику. Дійдемо?
Але як приповідка каже: «Вояк стріляє — а Бог кулі носить». Ми ще не вистрілили жодного разу, як прийшов наказ: «Негайно, поспішним маршем, вертатися!»
Маршируємо день і ніч, спимо по ровах, чи де вигідніше місце, по годині-дві, їмо під деревами нашвидку, часом ховаємося, де попало, коли надлітають літаки. Приляжеш до землі й відразу засинаєш. Проходимо по 70 кілометрів на добу. Я вибиваюся з сил; сотенний дає мені свого, коня. Сиджу в сідлі дрімаючи, кінь, мабуть, теж дрімає, бо час-до-часу шпортається й треба його голову підсмикувати вуздечкою.
Однієї ночі приходить до мене сотенний, говорить тихо, але резолютно: прийшло повідомлення, щоб ми були готові роззброїти німецьких офіцерів. Це повідомлення прийшло до нього усно. Чекати на докладніший наказ! — додав і зник у темряві. Чекав я на наказ і не дочекався…
Уже після війни я прочитав копію «наказу», від 3. 4. 1945 року, Максима Рубана (Миколи Лебедя), який очолив Закордонне представництво УГВР і під кінець війни підпільно перебував на теренах Австрії. Крім відповідного пропаґандивного вступу, «наказ» складався з 7 пунктів, в основному наказувалося відірватися від німецького командування.
3. Марш Дивізії, з'єднань чи груп повинен проходити на захід, по змозі теренами, де діють національні партизани.
6. До часу переорганізування, відірвання й переходу в самостійне діяння, Дивізія оформлюється самостійно під керуванням тимчасового Командування, аж до затвердження її Закордонним Представництвом УГВР і включення в ряди УПА.
Хтось на одній копії того наказу згодом дописав: «Цікавий документ, але нераціональний».
Слід додати, що дивізія була на фронті й йшли заходи для створення Української Національної Армії. 25 квітня її командувач генерал Павло Шандрук заприсягнув вояків дивізії на вірність українському народові та її формально включив в УНА.
Чи інструкції мого сотенного були пов'язані з тим наказом?
Ми під Любляною. Це місто просто сховалося за колючим дротом — валами колючого дроту. Над містом, на стрімкій горі, стоїть замок, дивиться, немов з нас глузує. Хтось каже, що там головна квартира Тіта.
Маршируємо далі, тепер вже знаємо куди — на фронт в околицю Фельдбаху — там
