«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Так наша сотня вступила до села, що примостилося у долині. Привітавшись після довшої розлуки зі мною, сотенний дає мені 500 корон. Щойно тоді я собі пригадав, що як мене назначили провідником передової команди по полудні, уже вранці я мусив від'їжджати. Тож не мав можливости нічого купити за словацькі корони, яких у мене назбиралося кілька сотень. Я лишив '500 корон, прохаючи, щоб він купив товар, якого в райху не було, тобто деяких харчів, як от: мадярську паприковану солонину, першосортну ковбасу, солодкі лікери й т. і. Він не купив нічого, виправдуючися, що мав забагато на голові. Знаючи його службові й позаслужбові обов'язки, я повірив.
Що ж, я поїхав до Марібору, щоб корони виміняти на райхсмарки. Коли в банку я їх виміняв, підступила до мене якась жінка й попросила виміняти для неї закордонні гроші, які вона мала, бо цивільним особам банк такої послуги не робив. Я це зробив і був задоволений, що моя вояцька особа зробила добре «цивільне діло».
Найгірше прийшлося сотні поручника Михайла Карпинця. Сотня вдень не добилася до свого постою в горах. Коні не могли витягнути стрімкою дорогою кухні й обоз. Треба було десь знайти й позичити волів. А воли повільні, тому сотня прибула на свої квартири пізнім вечором, як було темно. А саме тут на них посипався вогонь. Перестрілка тривала доволі довго, аж врешті якось «договорилися»: до того самого села прийшли вермахтівці. На щастя, не було втрат.
Тут — не Словаччина. Треба було пильнуватися, службу, виконувати обережно, на розвідку ходити ще обережніше. Мою чоту, на нещастя, призначено для охорони великої електростанції над річкою Дравою. Варта — нудна рутина, служба безустанна. Одноманітність. Все одно, вояки привикали й до таких обставин, і на стійці навіть засинали. А за таке занедбання службового обов'язку — польовий суд, якби хтось зголосив до начальства. Тому на варту йшло, як правило, по двох вояків разом.
Потужна висока гребля електростанції рівночасно була мостом через річку. Єдиною розвагою для вояків була зустріч з цивілістами, коли вранці і увечері робітники, переважно жінки, проходили крізь вартівню на другий берег до праці чи поверталися додому. Вартові мали право обшуковувати підозрілих і часом, більше для жартів, ніж через дійсне підозріння, вояк «погрожував» молодій дівчині, що буде її роздягати, бо виглядає, що під її блузою сховані гранати…
Найбільш страшно було, коли приходив вночі летунський алярм. Тоді гасло електричне світло і можна було очікувані нападу партизанів. Електростанція була освітлена вночі, щоб було видно на вирубаному від дерев поясі, чи хтось не підкрадається з лісу. Довкола електростанції буй колючий дріт, заряджений електричним струмом.
Одного пополудня «забаглося» мені довідатися, що є кругом електростанції, і я зібрав кільканадцять добровольців та й пішов на розвідку. Іти в один бік було добре, але коли треба було повертатися, я втратив орієнтацію, не знав де опинився в цих горах і лісах. Карта нічого не помагала. Мовчки провадив я свою групу невідомо куди, йдучи навмання через кручі і стрімкі береги, «після компасу» «ін альгемайне ріхтунґ», як німці казали — в «загальному напрямі», в якому я сподівався дійти до нашої електростанції. Вже почало темніти, а потім і зовсім потемніло — а в лісі, в горах це викликає почуття тривоги і розпачу і … одчайдушності І ми одчайдушно йшли навмання і… побачили електричне світло нашої станції здаля, що крізь галуззя дерев поблискувало, мов зірки. Незабаром з електростанції нас забрали, бо приготовлялися до великого «айнзацу Доннерветтер» — бойова дія, закодована як «Громовиця». Ніхто не знав, що таке «Доннерветтер», куди нас знову кинуть, аж прийшов нагло наказ: «Вирушати!»
«Доннерветтер»Бойова дія «Доннерветтер» відбулася в горах, у погоні за партизанами — бо за ким іншим?
Ми в горах. На долах починає тепліти, дерева зеленіють; в горах на верхах — сніги, холод. Тут весна, тепло прийдуть пізніше. Ми йдемо з гори на гору — далі і далі — невідомо куди… Сотні дістають з батальйону денні накази — дійти до такої-то цілі. Спимо просто неба. Наша сотня поділена на чоти — кожна чота дістає денні накази. Незабаром я дещо примудрився «ходити до цілі». Маю карту, але що з неї за користь? Вона великого масштабу, то можна орієнтуватися з неї в певному напрямі. А як заблудиш? До кого по вказівки? Ти сам серед диких гір.
Отож, моя чота отримувала завдання дійти до такої-то цілі. Я зупинявся в першому поселенні, де жили люди — ми зустрічали й порожні садиби — й питався: «Куди йти до такого-то села. А куди до іншого?». Отримавши відповідь, я питався інших про інші дві, а то й три місцевості. Люди, звичайно, давали нам вірні інформації (це можна було провірити з карти), а тоді ми рушали в протилежному напрямі до нашої наміченої цілі, а за селом дугою завертали на правильний напрям. У такий спосіб ми зменшували можливість довідатися цивільним людям про наш маршрут, про який могли б повідомити партизанів, а ті зробити б нам засідку. Така небезпека чигала нас на кожному кроці — й серед лісу, без зв'язку до сотні чи куреня, ми були б вибиті до пня.
По дорозі зустрічали ми інші сотні, інші чоти з інших куренів, з інших полків. Всі давали собі раду, як могли й як уміли. Поручник Карпинець, колишній офіцер польського війська, не ділив сотні, а йшов цілою сотнею — всі разом.
«Як можна в такому терені ділити сотню? — казав, коли ми його раз зустрінули. — Це може бути засада!» Він брав з собою місцевого «провідника»,
