«Машерують добровольці...» - Роман Колісник

— Ні, — відповідаю коротко.

— А чи ви застрілили самицю?

— Я не знаю, — знову відповідаю. — Не знаю, чи то були самці чи самиці, я не дивився на них зблизька.

— А ти знаєш, як здалека пізнати самця?

— Ні, не знаю.

— Та ж самець має великі роги, — нетерпеливиться Подлєш.

Правду кажучи, я не цікавився, чи це були самці чи самиці, чи вони мали великі роги.

— А що ти зробив з м'ясом?

— Дав до кухні і вояки з'їли.

— А що ти зробив зі шкірою?

— Не знаю, шкіри не бачив і не питався про неї.

— А що ти зробив з рогами?

— Не знаю, що з ними сталося.

В цей час пригадалася мені історія з оленячими рогами. У фільварку, де стояла сотня, була одна велика кімната, в яку господар замкнув усі вартісні речі, що не міг забрати з собою до помешкання. Були там і оленячі великі роги, оправлені і повішані на стінах. Але для нашого вояка нема замків і дверей. Вони дісталися досередини і позабирали собі роги і поробили ручки до ножів і кинджалів. Я про це не знав, але до мене прийшов на скаргу власник, коли оглянув свою замкнену кімнату. При ньому я зібрав усю сотню і вимагав, щоб винуватці призналися. Але шукай вітру в полі. Мені інші вояки натякали, що головним винуватцем був один вояк і я його пізніше взяв на «допит». Він мені не признався в нічому, а нашу розмову звів на поезію, бо він був поет і обіцяв мені принести свої твори до читання. Не хотів я читати його творів і не досліджував цієї справи далі. Я так задумався, і Подлєш знову гукнув мене, щоб я був більш уважний. Врешті махнув рукою з великою резиґнацією та дав мені свою лекцію:

— Я повинен знати, що на світі, а особливо у війську є певне начальство, є відповідна нижча і вища команда. Як нижчий підвладний щось робить, наприклад, йде на полювання оленів, тоді половину добичі повинен принести своєму командирові, а не все віддати до кухні для вояків. Делікатне м'ясо оленя для вояка нічого не значить, а для командира, відповідно приправлене, це присмак. Роги треба теж віддати командирові і шкіру.

Це дійсно для мене була лекція «світоглядового вишколу» — практична, життєва, теперішня, не якась ідеологія в майбутньому. Але, як «ідеологічне виховання» у школах, так і «ідеологічне виховання» Подлєша, не робило на мене найменшого враження і я не збирався змінювати своїх поглядів, яких підсвідомо набрався — не кривити душею, бути чесним. Як Подлєш хоче, може сам їхати на полювання — для мене воно не було великою приємністю, як і командування сотнею. Але Подлєш не думав далі мене виховувати, а позбувся мене і переніс на чотового до першого куреня, до першої сотні.

Коли я від'їжджав, з мене немов би спав тягар відповідальносте за всіх вояків. Тепер я буду мати свою чоту і буду тільки нею клопотатися, приймати накази і їх виконувати, замість їх видавати. Але в житті, а до того у війську під час війни, не завжди так складається, як людина планує. Лишив я у своїй сотні і «пуцера», і свого коня, і війта, який, мабуть, доніс на мене до мого командира, бо з його планів ніколи зі мною нічого не виходило, ані він з мене не скористав. Забрав я свій наплечник і від'їхав, якби поза мною нічого не було, а переді мною — тільки завтра.

Командиром моєї нової сотні був хорунжий, який після старшинського вишколу закінчив курс для сотенних комендантів й приїхав на Словаччину пізніше. Він мене привітав сердечно, призначив окрему простору кімнату в школі на першому поверсі, біля його кімнати, й я став чотовим першої чоти й заступником сотенного.

Я теж «одідичив» джуру від попереднього «поручника» з цієї сотні, якого десь перенесли. (У дивізії нас — хорунжих — вояки кликали «поручниками». Чому, не знаю). Новий джура мене недолюблював, бо чомусь я йому не сподобався. Але резиґнувати з «шаржі пуцера» не хотів, тому мене зносив терпеливо. Мій попередній джура був привітний чоловік, на якого важко було сердитися, хоч як би не провинився. А новий був молодий, недовірливий, завжди незадоволений. Як щось робив, а багато робити він не мав що, чомусь виглядало, що він робить з великим трудом, а на вправи, бодай для показу, він зовсім не хотів іти.

Моя служба в новій сотні забирала багато часу, бо мій сотенний мав свою вложену рутину. Я вишколював цілу сотню — проводив муштру й бойові вправи на шкільному стадіоні й в околиці. У цій сотні були теж «свої типи», про яких мені розповідав джура й підстаршини, однак я не мав нагоди ближче з ними познайомитися.

Ми відсвяткували новий рік. Вийшовши надвір, чотовий артист зі Львова, з котрим ми зналися ще з підстаршинської школи в Ляуенбургу, «дещо під газом», витягнув пістолет і почав віддавати сальви на місяць і зорі. Якось необачно спустив пістолет і… вистрілив собі в коліно. По снігу потекла кров. Навіть у блідому світлі місяця, видно було як він зблід. Це ж не жарти! Німці відразу пришили б йому «самозранення». За це польовий суд — новий рік чи старий. На щастя, Ґенцьо тільки прострілив собі шкіру й оминув «неприємностей». П'яного Бог береже, — казали у нас вдома.

У таких випадках дисципліна у німецькому війську була безпощадна.

Розповідав поручник Богдан Підгайний, коли він був перекладачем у вермахті на східному фронті, що в одній сотні фельдфебель залюбки показував новим воякам свою штуку з гранатою, тобто, що граната не така дуже страшна зброя. Уставляв вояків півколом на певній віддалі від себе, а на голову одягав шолом, на шолом ставив ручну гранату, головкою вдолину, а ручкою догори, відтягав шнурок і граната вибухала йому на голові, не