«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Війт до мене приходив і завжди щось натякав, поглядаючи кругом своїми хитрими маленькими очима. Один раз хотів перепустки, бо мав якусь важливу справу у Св. Мартіні, але я йому відмовив. Як я міг йому дати перепустку, коли не дав своєму чотовому? Він навіть прислав свою дочку по перепустку, але я був «твердий, як сталь багнета». А може наївно впертий. Війт взагалі щось промишляв, а оскільки я був комендантом села, тому він приходив до мене, або я заходив до нього в різних справах. Якось я зайшов на перевірку «порядків» до кімнати, де жили німці і побачив, що на ліжку у «вільній позі лежить жінка. Від неї я нічого не міг довідатися, бо вона була глухоніма, і грало радіо. Я їм наказав, щоб жінка забиралася негайно і спитався, звідки вони мають радіоапарат. «Придбали в селі», — сказав мені обершарфюрер.
Я забаг і собі дістати радіоапарат, бо при нагоді кілька разів слухав передачі англійської радіостанції «Бі-Бі-Сі». Ті авдиції можна було пізнати по інтригуюче містерійних звуках, попереджаючи кожну передачу: бам… бам… бам… І на другий день почали до мене зносити радіоапарати. Але це були дуже старі апарати, величезні скрині, які зовсім не функціонували (барахло). Я здивувався і спитався, пощо вони мені їх приносять. «Вчора війт бубнив по цілому селі і проголосив, що пан поручник наказав принести сюди всі радіоапарати, щоб не слухати ворожої пропаганди». Я був злий на війта, бо не хотів усіх радіоапаратів, а тільки один. А з тих, що принесли до мене, ні один не грав, а війт тільки хитро підсміхувався: «Пан поручнік хотів радіо».
З тими апаратами я не мав що робити і поскладав їх один на одного під стіну в моїй кімнаті, а коли приїхав на інспекцію батальйонний командир і зайшов до моєї кімнати, я потерпав, щоб він отих радіоапаратів не запримітив. Але йому більше в голові була горілка — я її не мав — і він довго не сидів і швидко пішов геть.
Мій війт щоразу більше вбувався зі мною, ставав сміливіший. Одного дня запросив мене до себе, був дуже ввічливий і по якомусь часі запропонував мені «добрий інтерес». Біля цього села був малий присілок під самим лісом. У тому присілку, як оповідав війт, ведеться комуністична, партизанська діяльність, бо присілок під самим лісом і дуже вигідний для таких дій. Він знає провідних людей і пропонує, щоб я взяв кілька довірених вояків, пішов у цей присілок і заарештував цих людей. А потім війт зможе зааранжувати викуп — сорок тисяч корон.
Вони можуть заплатити і більше, доводив війт і запропонував поділитися цим дорібком. Але я зовсім не збирався заробляти таким чином, мені в голові не містилося, щоб я на таке міг піти, а гроші не мали для мене великого значення. Може тому я недооцінював силу грошей, бо ніколи їх не мав. Тому й відмовив розчарованому війтові, але, як комендант, я мав обов'язок прослідити справу. Отож послав двох вояків, щоб привели до мене названу війтом людину. Через годину у моїй кімнаті був той чоловік. Не виглядав він на партизана, хоч був трохи непевний з себе. Тим більше видавалося мені, що не міг бути провідником. Я сказав йому, що маю вісті про його зв'язки з партизанами, але він заперечив. Запропонував мені малу плящину слівовіци — горілки, але вона була мені ні до чого, тому я відмовився її взяти, а його відпустив.
Як сотенному, мені належався кінь. Дістав я коня досить гарного на вигляд: грубої кости, великого, каштанової масти. Але цей кінь був «флегматик» — ніколи ніде не спішився, йшов собі своєю ходою, ніяк не хотів бігти трапом, підбіжить кілька кроків і сповільнить хід. Навіть коли я острогами врізувався в його боки, мені ніколи не вдавалося пустити його галопом. Цього коня можна було буз припону лишити на одному місці і він не відійшов би ні на два кроки. А я хотів спробувати їхати на сідлі галопом, бо в своєму житті ще ніколи не галопував. Знову в пригоді став війт, який привів осідланого коня. Я виїхав поза село й тільки доторкнувся боків острогами, як кінь несподівано почав мчати галопом — не міг його зупинити. Кінь, мабуть, норовистий. Мало з нього не злетів. В селі якось вдалося його зупинити, але це була моя остання забаганка їздити верхи.
Це село було розположене під самими горами — з трьох сторін хати дотикали лісів. Далі височіли гори. Я водив сотню на вправи на поля поза селом. На землі вже лежав сніг. Вояки мали гостру амуніцію — це партизанський терен. Одного разу прибігає до мене двох стрільців і розхвильований десятник.
— Пане поручнику, дивіться туди, під ліс! — вигукують наввипередки.
Я нічого особливого не запримічую.
— Пане поручнику, дивіться добре, — нетерпеливляться, — бачите там олені! Через далековид я побачив кілька оленів, які рівним рядом ідуть, не поспішаючи, попід лісом, яких 200 метрів від нас.
— Пане поручнику, — просять настирливо, — дайте «фоєр фрай» — майже наказують. Я на мить завагався, але якось повторив за ними: «Фоєр фрай!» — «Вогонь!»
— «Фоєр фрай! Фоєр фрай!» — рознеслося вмить, і розпочалася неопанована стрілянина, яка стократною силою лунала в горах. Страшно стало! Олені, ніби здивовані, зупинилися на хвилину, повернули свої голови в наш бік і, якби зрозуміли, що на них стріляють, поскакали до лісу. Але два з них залишилися на землі.
Я почав кричати, щоб зупинити вогонь, але де там. Якби ніхто мене не чув і щойно, як олені зникли з виду, вогонь затих. Я припинив вправи, зібрав сотню і був рад, що ніхто нікого не прострілив, бо вояки були розположені густо на полі. Ми марширували додому, а за нами звідкись з'явилися сани. Привезли оленів до нашого постою. Що з ними сталося, я
