«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
Одного вечора зайшов до своєї кімнати й застав у ній дівчину. Це була дочка сім'ї, вона вчителювала у сусідньому селі і певно приїхала подивитися на «пана поручника». Але ані вона добре не придивилася на мене, ані я на неї, бо вже було темно, а в моїй кімнаті не було ні електричного світла, ні нафтової лямпи.
Мій перший чотовий був унтерштурмфюрер Святослав Петрів. Біда з ним була тільки, що він до мене зголосився, коли мене повідомили, що його перенесено під мою команду. Після того зголошення він зник і більше не показувався, аж появився знову, коли я дістав наказ переїхати з сотнею до міста св. Мартін, де розташувався полковий штаб. Де він бував? Я не знав і він мені не розповідав. Але все-таки хтось мені сказав: він закохався у словацьку дівчину в тому селі, де перед тим стояв, і тепер ця любов його потягнула до неї. Там він і перебував. Він і виглядав на закоханого юнака: був одітий у кожух — шинелю підбиту кролячими шкірками, десь дістав теплі сукняні валянки-чоботи, а шию замотував «опашкою» — шовковим тоненьким шаликом. На мене його вигляд робив враження, ніби я дивлюся на заспаного цивіліста, а не на офіцера дивізії. Цей його стрій викликав пізніше у нашого нового командира полку Паніра вибух люті, і такої люті, як тільки можна було сподіватися від грізного німецького СС-штандартенфюрера з Лицарським хрестом на шиї. На першому «обговоренні» Панір накинувся на Петрова за його невояцький вигляд, тягав його за апашку на шиї, немов хотів його на ній повісити, бив палицею по його бунді і чоботях. А Петрів, коли з Словаччини вимарширувала дивізія до Австрії, взяв цілу свою чоту і подався додому — до УПА. Я був певний, що по дорозі до УПА вступив до своєї коханої на останнє прощання. Цікаво, що його брат Ростислав (їх трьох братів служило в дивізії), згодом довідався, що Святослав карався у Сибіру 18 років, повернувся осліплий до Галичини, де й помер в Дрогобичі у 1988 році.
Я не командував своєю сотнею, бо, по-перше, не міг командувати в такій околиці, де рої були порозкидувані, по-друге, не дуже старався командувати, і, по-третє, не дуже знав, як командувати. Я проводив «обговорення» з чотовими і ройовими, а вони несли свою службу, й виконували свої обов'язки. Вибивався у цій службі один десятник, який вже був на східному фронті і знав, що таке справжня війна. Він мав добрі кавалерійські чоботи — не знаю, звідки він їх придбав, і завжди «промишляв», важко було його застати де-небуть. Петрова не було, а той був і не був. І коли я дістав наказ завантажитися до поїзду і їхати до нового полку, полку Паніра, всі з'явилися, прибув навіть Петрів, але цього десятника як нема, так нема. Чекав я до останньої хвилини, бо боявся, що десь його зловить жандармерія, а він не має ніякої перепустки. Але таки не дочекався, поїхали ми до Св. Мартіна. Відмельдувався я спершу Панірові, а потім нашому новому командирові батальйону, що зібрав нас на площі і промовляв до нас — я йому служив за перекладача, аж дивлюся, попід мури закрадається мій десятник. Він став на своє місце так, ніби й нічого не сталося, ще й підсміхається.
Коли я приїхав до Св. Мартіна, зголосився до командира 31-го полку Паніра. Очевидно, я зголосився після всіх приписів, яких нас навчили: старшина ніколи не біжить перед вояками, хіба що попаде під кулі; старшина ніколи не Виструнчується і не стає «наструнко», як вояк, він не притискає долонями до швів штанів; він свої рухи робити граціозно, ноншалянтно, з певною недбалістю. Я ніколи не голосився, ані не здавав рапорту командирові полку і тепер мав першу нагоду показати, чого навчився у школі. Підійшов я до нього повільно, засалютував ноншалянтно, і, почавши своє оголошення, ще не вспів сказати «штандартенфюрер», як він на мене накинувся з криком: «Чому ти не підбіг до мене?! Чому не притиснув долонь до швів? Чому?! …» Я почав йому вияснювати, що нас у школі вчили, що фюрери не бігають, що фюрери не стають наструнко… але він перервав мене своїм писклявим криком, що летів попри мої вуха, ніби невловимий свист вітру, і наказав мені стати «наструнко», відсалютувати «по-військовому»… Свят, свят, свят — думаю собі, — ото попав. Подивився на нього, худого, злого, з палицею в руці і думаю собі: «Чорт з тобою. Хочеш, щоб я стояв наструнко — стану, мені з голови не спаде «шірміца», бо і так її не маю. Ти — штандартенфюрер, а я?…» Відтоді я переконався, що школи — це одне, а життя — це життя. У гімназії, хоч я здав «іспит зрілості», не значить, що я став «зрілим», а у старшинській школі, яку закінчив як «фегіґ» — задовільно, не став офіцером, бодай таким, яким хотів мене бачити Панір.
Але цей інцидент проминув, Петрова забрали чомусь від мене після того, як Панір потермосив його за шалик, і я став «своїм паном», паном своєї сотні і комендантом одного словацького села. І тут знову проходив нову «школу», з якої, на жаль, не здав ані «іспиту зрілості», ані не дістав свідоцтва «фегіг».
Село, в якому розташувалася моя сотня, було багате. Усі вояки примістилися на фільварку, в якому, крім нас, ще стояла отара овець. Вівці мали свого пастуха, а сотня мене. Кому ліпше поводилося, не знаю, але це була пізня осінь і вівці були в оборі, не мали ніякої служби, а вояки мусили виконувати певні обов'язки. Житлові кімнати на тому фільварку зайняла канцелярія сотні, в якій «командиром» був писар — підстаршина Славко Лесюк. Іншу кімнату зайняли німці-підстаршини, а при самому вході я мав свою кімнату, вузьку із звичайним ліжком, застеленим військовими коцами.
Писар був дуже добрий, першорядно знав німецьку мову, виконував усе, що було треба, і казав мені, що добрий сотенний нічого не мусить знати, якщо має доброго писаря. Я прийняв
