«Машерують добровольці...» - Роман Колісник
— А шляґ би тебе трафив! — рознеслося відгоном по коридорі.
Я відскочив вбік й відчув теплу рідину, яка обліпила моє лице, голову й поволі плила по грудях до живота…
Я просто побіг до вмивальника, щоб очистити своє тіло від «зупи», а душу від «гріха», що попав у таку пригоду…
Обідала вся сотня в одній великій залі разом з усіма інструкторами. Перед кожним обідом треба було сказати якийсь відповідний «шпрух», тобто приказку. Звичайно, німці щось казали, а ми скоро сідали й їли те, що нам подавали. Але один раз компаніфюрерові забаглося, щоб хтось з українців сказав якийсь «шпрух». Як звичайно в такій ситуації буває, ніхто не міг ніякого «шпруху» собі пригадати і так ми сиділи, перед нами в тарілках холодніла їжа, а «шпруху» як нема, так нема. Але в біді завжди хтось знайдеться, що вирятує усіх і на цілу залю пронеслося:
— «Гунтер іст дер бесте кох!» («Голод найкращий кухар!») — випалив Терлецький. Він закінчив німецьку гімназію у Познані й був обізнаний з німецькими звичаями.
— «Мальцайт!» («Смачного!»), — відповів сотенний.
Ми вишколювалися з дня на день у повному русі, без зупинки, зупинялися хіба, як спали. Ми мали теж теоретичні зайняття. Вивчали тактику при «зандкастен» — скрині наповненій піском, з якого формовано терен, з повтиканими деревцями, будинками й іншими топографічними знаками. Були й інші виклади. До театральної залі ходили ми на кінофільми й часом на виступи приїжджих артистичних труп.
Під час вистав у теплій театральній залі не можливо було втриматися від сну. А під час сну лунали «постріли» з животів сотні вояків. Швидкість і сила такого «стріляння» залежала від страви, яку вояки з'їли. Таке явище було й у польському війську й тому дражнили малих хлопців ті, що прийшли з війська: «Наїшся фасолі, будеш добре стріляти».
Пройшло латинське Різдво. Наближалося наше, Степан Гумінілович, що мене ледь не розбив на футбольному матчі у Гайделягрі, заложив хор — він був і музикант, грав на скрипці. Артист Євген Левицький поїхав до Львова і привіз строї для себе і свого брата Ореста на концерт. Це були козацькі строї, в яких виділялася велика козацька шапка.
Нас відвідав Альфред Бізанц. З ним прибуло ще дві-три особи. Про Бізанца я знав те, що він німець, служив полковником у Галицькій армії та говорить українською. Вони довго не затрималися, однак полковник Бізанц промовляв ентузіястично, з великим запалом. З його промови мені запам'яталися окремі фрази: «Ви тут, щоб з вас зробили вояків, правдивих вояків! Щоб вам військо пішло в кість і крів!».
Я не знав чому він до нас приїхав. Не знав і не питався. Мені вже так те військо «пішло було в кість і крів», що в мене притупилася цікавість, я виконував все, що треба було виконувати, виконував, не стараючися «перевиконати» норму, подібно, як вчився до матури після того, як зголосився до війська — щоб не перепасти. Не дуже я радувався, коли нам дали «обершіців», тобто рангу старшого стрільця; пройшов мимо мене, як тінь, той факт, що мене й інших іменували на «фюрсрбевсрбер», тобто кандидатами на старшин і могли взяти нас до старшинської школи. На це треба було писати свій життєпис і ствердити в ньому, що ти маєш середню освіту. Ніби казали, що треба мати свідоцтво, але про нього ніхто ніколи не питався.
Одначе одна подія багатьом дещо «напсувала крови». Коли ми приїхали до Ляуенбургу, нас пофотографували й видали нам німецькі «зольдбухи», тобто військові книжки. Через якийсь час нам їх відібрали й дали .дивізійні» військові книжки, які були в українській і німецькій мовах. Нас це збило з пантелику, бо ми думали, що чисто німецькі книжки в німецькому війську більше вартуватимуть, ніж українсько-німецькі. Але німецькі ми здали й про них забули.
Не проминуло нас тут і «світоглядове навчання». Але тут був більший «спец» від «світоглядів» ніж командир нашої сотні у Гайделяґрі. Викладав нам «світогляд» старшина, товстий, лисий, добрий балакун, або так йому здавалося, бо говорив із задоволенням. Біда була тільки в тому, що ми потомлені, як звичайно, на всіх лекціях спали. А його «світогляд» нас зовсім не цікавив. Він вживав усіх засобів, що стояли до його диспозиції, щоб втримувати серед нас «зацікавлення» до його викладів. Тому він час до часу наказував: «Встань!», «Сідай!», щоб ми розрухалися. Ми не радо підносилися зі стільців, але через хвилину знову поверталися до попереднього стану. Тоді він придумав інший спосіб. Він, очевидно, викладав свої світоглядні теорії при карті світу — як могло бути інакше: виклад світогляду без земної кулі немислимий. Тому, що карта була великого розміру, він мав довгий дерев'яний покажчик, з одного кінця грубий, як дрючок. Коли когось зауважив, що той здрімнув, то стукав його по чолі, щоб ми всі слухали його «світоглядові пророцтва» відносно Європи Назвав його «вебером» — будильником. На одній лекції не треба було його «векера» — вся кляса не стулила ока, коли він говорив про те, що «німецький світогляд» принесе Сходові Европи. Обіцяв із захопленням, що на Сході Европи після війни, яку Німеччина виграє, ми, як вояки військ СС, будемо упривілейована кляса, матимемо великі права, нам дадуть фільварки і ми будемо ними завідувати.
От, де кістка закопана? Ось що для нас готує великий фюрер! І почалося. Старші і мудріші між нами почали задавати запитання: «Як ви думаєте оберштурмфюрере, за що ми зголосилися воювати? За те, щоб німцям були призначені фільварки? Щоб наш народ був утерменшом? Ми не німці, ми українці. Ми не з Заходу, ми зі Сходу. Ми з України!»
Наш «світовиховник» зовсім збентежився. Він не сподівався почути такого від нас. Йому й не снилося, що ми, в німецьких уніформах, у «ваффен СС», ми, які виглядаємо так, як німці, робимо вправи краще за німецьких вояків, ми, українці, зі Сходу Европи. Після цієї лекції ще один чи два його виклади були мляві; він навіть не вживав свого «векера», а дозволяв